Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

— А чому? — з цікавістю запитав капелан.

Йоссар’ян рвучко повернувся і з благанням учепився в вилоги капеланового мундира.

— Послухайте, друже, поможіть мені! Поможіть! Добудьте мою одежу! Тільки, будь ласка, мерщій! Вона потрібна мені негайно!

— Буде зроблено, Йоссар’яне! — вигукнув капелан, кидаючись до дверей, і вже з порога запитав: — А де її знайти, вашу одежу? І як я її добуду?

— Ідіть на пробій, беріть змором кожного, хто спробує вас зупинити! Без форми не повертайтесь, капелане, вона десь тут, у шпиталі. І хай хоч раз у житті вам пощастить домогтися свого!

Капелан виструнчився і рішуче стиснув щелепи.

— Не турбуйтесь, Йоссар’яне, я добуду вам форму, навіть з-під землі… А все-таки, за що та дівчина лупила Вессла по голові каблучком? Ну, скажіть, прошу вас!

— За що?! За гроші, ось за що: він їй за те платив! Та вона не спромоглася влупити його як слід, тож він і поплив аж до Швеції! Благаю, знайдіть мою форму, капелане, щоб я міг вибратися звідси! Запитайте в сестри Качкіт, вона вам допоможе. Аби лиш спекатись мене, вона погодиться на все!

— Куди ж це ви збираєтесь? — обережно запитав майор Денбі, тільки-но капелан вискочив з палати. — Що ви надумали?

— Я надумав тікати звідси геть! — виразно промовив Йоссар’ян життєрадісним голосом, розстібаючи гудзики своєї шпитальної піжами.

— Ой, тільки не це, — простогнав майор Денбі, плескаючи долонями по своєму знову спітнілому обличчю. — Ви не зможете втекти! Куди звідси втечеш? Куди?

— До Швеції!

— До Швеції? — скрикнув приголомшений майор Денбі.— Бігцем до Швеції?! Та це ж просто маячня!

— Але ж Вессл утік!

— Ні, ні, ні, ні! — зарепетував майор Денбі.— Ні, Йоссар’яне, ви туди ніколи не дістанетеся! Ви ні за що не добіжите до Швеції! А веслувати ви ж не вмієте!

— Але я можу долетіти до Рима, якщо ви будете тримати язика за зубами й допоможете мені сісти на попутний літак. Згода?

— Вони вас усе одно знайдуть, — у розпачі вмовляв його майор Денбі,— привезуть назад і покарають іще суворіше!

— На цей раз їм доведеться стати на голову, щоб мене впіймати!

— Можете не сумніватись: вони стануть і на голову! Та навіть коли вас не впіймають, подумайте, що за життя на вас чекає? Довіку будете самотній — годі чекати від когось підтримки, тільки весь час тремтіти, що хтось вас викаже!

— А я давно вже так живу.

— Але ж хіба можна отак просто відринути всяку відповідальність, розірвати зв’язки з життям, з іншими людьми? Хіба можна втекти від власного сумління? — стояв на своєму майор Денбі.— Це рівнозначне самогубству. Од себе самого ще ніхто не втікав.

Йоссар’ян зареготав з бадьорою зневагою.

— Е ні, старий, — мовив він, хитнувши головою. — Я не тікаю від свого сумління. Навпаки, я біжу йому назустріч. І я не бачу тут самогубства, бо намагаюсь врятуватися від смерті! Своє місце в житті я ще знайду. А тих, хто справді давно втік од власного сумління, ви, Денбі, самі добре знаєте! Хіба ні? Це зовсім не я і не Вессл!

— Капелане, благаю вас, скажіть йому що-небудь! Він вирішив дезертирувати! Хоче тікати до Швеції!

— Та це ж прекрасно! — весело вигукнув капелан і гордовито кинув на ліжко наволоку з Йоссар’яновим манаттям. — Тікайте мерщій до Швеції, Йоссар’яне, а я залишуся тут і витримаю все на світі! Вони ще побачать, до чого я здібний! Я ще дамся взнаки цим Пескарту та Порку, я зацькую їх так, що вони самого духу мого будуть жахатися! Я їх не боюсь! Я навіть самому генералові Бидлу чортів покажу!

— Генерал Бидл був, та загув, — нагадав йому Йоссар’ян, квапливо натягуючи штани й засовуючи в них сорочку. — Зараз тут командує генерал Штирхер.

— Ну, тоді я покажу чортів генералові Штирхеру, — я навіть самому генерал-лейтенантові Шайскопфу чортів покажу! — кокошився й далі капелан. — А знаєте, що я зроблю перш за все? Перш за все я наб’ю пику капітанові Гадду, як тільки його побачу, їй-богу, наб’ю! Отак — кулаком у нюхало! І зроблю це привселюдно, щоб він часом не зміг дати мені здачі!

— Ви що, обидва зовсім сказилися? — хвилювався майор Денбі. Його булькаті очі відчайдушно вирячились, як від пекучого болю. — Та ви просто подуріли! Послухайте, Йоссар’яне…

— Чудо! Сталося велике чудо, майоре! — відказав капелан і, схопивши майора Денбі за талію, елегантно відставивши лікті, закружив його у вальсі.— Це справжнє чудо! Якщо Вессл зміг на веслах добутись до Швеції, то невже ж я не зможу втерти носа якимось нікчемним полковнику та підполковнику?! Тільки б стало мені стійкості!

— Будьте такі ласкаві, капелане, затуліть пельку! — чемно попросив майор Денбі, вивільнюючись із його обіймів і гарячково стираючи піт з обличчя. Потім схилився над Йоссар’яном, який саме діставав черевики. — І все-таки, як же нам бути з пол…

— Вони вже мене не обходять!

— Але ж вони мо…

— Під три чорти їх обох!

— Але ж вони можуть скористатися з цього у власних інтересах, — не здавався майор Денбі.— Ви не подумали про це?

— Нехай ці мерзотники раюють та жиріють, на жаль, тут я нічого не вдію! Хоча моя втеча буде для них добрячим ляпасом! Тепер у мене інші клопоти й інші обов’язки, Денбі. Думками я вже у Швеції!

— У думках воно, звичайно, легше, бо насправді ви туди ніколи не дістанетеся! Це неможливо. Навіть географічно це немислимо! Уявіть собі тільки — де острів П’яноса, а де та Швеція!

— Облиште, Денбі, я теж вивчав географію. Я втішатимусь бодай з того, що не побоявся спробувати, навіть коли в мене нічого не вийде! В Римі гине одна зовсім маленька безпритульна дівчинка, і врятувати її — ось мій обов’язок! Я врятую її, якщо тільки знайду, і заберу з собою до Швеції!.. Тож, як бачите, я дбаю не лише про власну шкуру!

— Усе це суцільна маячня! Так чи інакше, вам довіку не дасть спокою власне сумління!

— То вже на волю господа! — осміхнувся Йоссар’ян. — Чого було б варте людське життя, коли б не гризоти сумління?! Гірше, коли сумління спить, правду я кажу, капелане?

— Я неодмінно розквашу пику капітанові Гадду, як тільки його зустріну! — хвалився капелан, уражаючи повітря серією незграбних ударів з лівої руки та неймовірним хуком з правої.— Ось так!..

— І вас не страшить довічна ганьба? — не вгавав майор Денбі.

— Яка ганьба? Більшої ганьби, як зараз, і бути не може! — Зав’язавши до ладу шнурка на другому черевикові, Йоссар’ян схопився на рівні ноги. — Ну, Денбі, я готовий. То що? Ви, може, все-таки потримаєте