Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Боюсь, що я на промови не мастак, — промовив Йоссар’ян, уважно, хоча й здивовано, вислухавши подробиці його майбутнього райського життя.
— Тоді забудемо про них. Для нас важливіше те, що ви скажете людям тут. — Підполковник Порк витиснув із себе посмішку і, нахилившись до Йоссар’яна, багатозначно відкарбував: — Ми відправляємо вас додому зовсім не через вашу відмову літати, ось що ви повинні говорити в полку. А генералові Штирхеру чи генерал-лейтенанту Шайскопфу зовсім необов’язково знати про наші з вами, так би мовити, непорозуміння, ясно? Саме на цьому й буде триматись наша дружба.
— А що я маю казати, коли мене питатимуть, чому я більше не літаю на бойові завдання?
— Кажіть, ніби ви дізнались по секрету, що є наказ відправити вас додому, і ви не хочете ризикувати життям заради якихось там двох-трьох вильотів. Що, мовляв, є лише маленькі незгоди між своїми, розумієте?
— І ви гадаєте, вони повірять?
— Ще й як повірять! А надто коли побачать, які ми з вами друзі, і власними очима прочитають у Флюмових матеріалах ті добрі слова, які ви буцімто сказали про нас із полковником Пескартом. Про хлопців можете не турбуватись. Як тільки ви щезнете, ми їх так приструнчимо, що ніхто й не писне! Вони ремствують доти, доки ви тут. Добра вівця, як кажуть, усю отару псує,— всміхнувся власному дотепові підполковник Порк. — А взагалі ми б потім повернули все так, що ваш приклад надихав би їх на додаткові бойові вильоти!
— Ну, а що, як я, скажімо, продам вас, коли дістанусь до Штатів?
— Після того, як ми дамо вам ще одного ордена, зробимо майором і прославимо як національного героя?! Дурниці. Вам ніхто не повірить, та й Пентагон потурбується, щоб затулити вам пельку. А головне — на біса це вам? Відтепер ви наш найліпший друг, пам’ятайте це! Ви житимете в шані й розкошах, до ваших послуг буде все, що вам заманеться. Ви повелися б як найостанніший дурень, коли б пожертвували усім цим заради якихось там моральних догм. А ви, по-моєму, зовсім не дурень. То що, згода?
— Я подумаю.
— Чого тут думати? Або згода, або трибунал.
— Але ж це з мого боку підлість щодо наших хлопців, як ви гадаєте?
— Підліше не буває,— жваво погодився підполковник Порк і замовк, поглядаючи на Йоссар’яна із садистським задоволенням.
— А власне, якого чорта! — вигукнув Йоссар’ян. — Коли вони не хочуть більше літати, нехай відкрито затнуться, як ось я! Правильно я кажу?
— Цілком, — погодився підполковник Порк.
— Чому я обов’язково маю ризикувати заради них життям? Правильно?
— Цілком.
Йоссар’ян широко всміхнувся.
— Ну, то, значить, по руках! — радісно оголосив він.
— От і прекрасно, — озвався підполковник Порк, хоча дещо стриманіше, ніж сподівався Йоссар’ян, і зіскочив з Пескартового столу. Випроставши складки штанів, він простяг Йоссар’янові мляву руку. — Ласкаво просимо до наших лав, — сказав він.
— Дякую, сер. Я…
— Називай мене просто Блекі, Джоне. Адже тепер ми свої.
— Гаразд, Блекі. А мене друзі звуть Йо-Йо. Блекі, я…
— Друзі звуть його Йо-Йо, — проспівав підполковник Порк полковникові Пескарту. — Чого б тобі не поздоровити Йо-Йо? Він прийняв дуже правильне рішення.
— Ти й справді прийняв дуже правильне рішення, Йо-Йо, — сказав полковник Пескарт, незграбно, але дуже ревно трясучи Йоссар’янову руку.
— Дякую, сер, я…
— Зви його Чак, — сказав підполковник Порк.
— Авжеж, називай мене просто Чак, — мовив полковник Пескарт, сміючись із дещо силуваною сердечністю. — Тепер ми друзі.
— Авжеж, Чаку!
— Усміхаючись, виходять, — мовив підполковник Порк, поклавши їм руки на плечі. І всі троє рушили до виходу.
— Слухай-но, Йо-Йо, а чого б нам не повечеряти разом? — радо запропонував полковник Пескарт. — Ну, хоча б сьогодні, в офіцерській їдальні?
— Залюбки, сер. Я…
— Жодних «серів», тепер він для тебе Чак, — з докором поправив його підполковник Порк.
— Так точно, Чак, — схаменувся Йоссар’ян. — Даруй, Блекі, я просто ще не звик.
— Звикай, друзяко!
— Певна річ, друзяко!
— Певна річ, друзяко!
— Дякую, друзяко!
— Нема за що, друзяко!
— Ну, бувай, друзяко!
На прощання Йоссар’ян по-приятельському помахав своїм новим друзям рукою й вискочив на галерею, мало не співаючи від щастя. Він таки домігся свого — пробив лобом мур, — і йому нікого й нічого соромитися. Нарешті його життя належить йому самому. Весело й бадьоро прямував він до сходів, аж раптом якийсь солдат у темно-зеленім робочім комбінезоні віддав йому честь. Йоссар’ян чемно відповів на вітання, з цікавістю вдивляючись у затулене рукою обличчя солдата. Воно було на диво знайоме. Піднята рука заклякла біля скроні, коли йому свінуло, що солдат у темно-зеленім комбінезоні — то Кристієва краля. Здійнявши великий кухонний ніж із костяною ручкою, вона враз метнулась до Йоссар’яна й щосили штрикнула його в незахищений правий бік. Йоссар’ян, зойкнувши, повалився додолу. Останнє, що він побачив, перш ніж заплющити свої осклілі від жаху очі, був той самий закривавлений уже ніж, який ізнов здійнявся над ним.
Він був уже непритомний і не міг бачити, як на його крик із кабінету вискочили полковник Пескарт із підполковником Порком і сполохали дівку, чим урятували йому життя.
41. Снігген
— Ріж, — мовив лікар.
— Ріж ти, — мовив другий.
— Я вам зараз вріжу, — мовив Йоссар’ян, насилу ворушачи важким неслухняним язиком.
— Ти глянь, воно ще кувікає,— невдоволено сказав один з лікарів. — Його ще тут не чули. Ну то як — оперуємо?
— На біса йому операція? — невдоволено запитав другий. — Рана неглибока. Треба промити її, зупинити кров і накласти шви.
— Я ще зроду нікого не оперував. Треба ж колись попробувати! Котрий тут скальпель? Оця залізячка?
— Ні, скальпель он там. Ну, гаразд, ріж, коли тобі вже так закортіло. Роби надріз.
— Ось тут, чи що?
— Та не там, йолопе!
— Не треба надрізів! — простогнав Йоссар’ян, і хоча в голові йому туманіло, він усе-таки второпав, що ці двоє невідомих намірюються його вительбушити.
— Ти диви, воно знов кувіка! — саркастично пробурмотів перший лікар. — Невже так і буде патякати до кінця операції?
— Ви не маєте права його оперувати, поки я його не зареєстрував, — зауважив писар.
— Ви не маєте права його реєструвати, поки я не перевірив, що він
