Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

Гладкий вусань, полковник, дуже нагадував Йоссар’янові того гладкого вусаня, полковника, який нещодавно допитував капелана і визнав його винним. Йоссар’ян дивився на нього немов крізь каламутну плівку. В повітрі висів густий солодкуватий запах спирту і формаліну.

— З поля бою, — відказав Йоссар’ян.

— Не те! Де ви народилися — штат!

— Стать я не можу. Немає сили.

— Ні, ні. Ви знову мене не зрозуміли.

— Дайте-но я візьмусь за нього, — зажадав гостролиций чоловік із запалими, в’їдливими очицями й тонкими злими губами. — Ти довго тут будеш строїти дурника? — запитав він у Йоссар’яна.

— Він марить, — пояснив один з лікарів. — Ви б краще віднесли його назад до палати. Йому потрібна швидка допомога.

— Не чіпайте, хай марить далі. Може, щось вибовкає.

— Але ж він спливає кров’ю. Хіба ж не бачите? Так він, гляди, й дуба вріже.

— Туди йому й дорога.

— Так йому, смердючому боягузові, й треба, — промовив гладкий грубіян полковник. — Ану, Джоне, воруши язиком. Кажи все, як є.

— Друзі звуть мене Йо-Йо.

— Ми хочемо, щоб ти нас слухався, Йо-Йо. Ми твої друзі, і ти повинен нам довіряти. Наше єдине бажання — допомогти тобі. Ми не зробимо тобі боляче.

— Давайте засунемо пальці в рану й пошуруємо, — запропонував гостролиций.

Йоссар’ян склепив повіки, вдаючи, ніби знепритомнів.

— Він зомлів, — долинув до нього голос лікаря. — Може, поки не пізно, ми б усе-таки подали йому допомогу? А то він справді от-от вріже дуба.

— Гаразд, забирайте його геть. Сподіваюся, цей мерзотник все одно гигне.

— Ви не маєте права подавати йому допомогу, поки я його не зареєстрував, — мовив писар.

Йоссар’ян іще дужче замружився й лежав, як мертвий. Пошелестівши якимись паперами, писар зник, а Йоссар’яна повільно вкотили до задушливої темної кімнати й підвезли під потужну розпечену лампу, з якої падав сліпучий стовп світла. Запах спирту й формаліну був тут іще густіший, він лоскотав ніздрі, бив у голову, туманив свідомість. Дзенькнуло скло, і на нього війнуло ефіром. Йоссар’ян із недоброю втіхою прислухався до хрипкого дихання лікарів. Його веселило, що вони мають його за непритомного, а він чує кожне їхнє слово. Все це здалось йому якоюсь безглуздою грою. Раптом один з лікарів заявив:

— Послухай, а чи варто рятувати йому життя? Дивись, щоб ми не вклепались через нього в халепу. Вони нас за це не хвалитимуть.

— Треба оперувати, — відказав другий лікар. — Розпоремо йому пузо й побачимо, нарешті, що в нього там за болячка. Він весь час скаржився на печінку. А на знімку печінка в нього зовсім не збільшена.

— Та це ж підшлункова залоза, йолопе. Печінка — он вона де.

— Брехня, то серце. Ставлю десять центів, що це не печінка. От зараз розпанахаємо, і сам побачиш. Стривай, а коли треба мити руки — до операції чи після?

— Ніяких операцій, — мовив Йоссар’ян, розплющивши очі. Він спробував підвестися й сісти.

— Ти диви, знову воно кувіка, — зневажливо всміхнувся один з лікарів. — Як би затулити йому пельку?

— Найкраще — загальний наркоз. Ефір он у тій пляшці.

— Ніяких наркозів, — простогнав Йоссар’ян.

— Ти диви, воно знову кувіка, — мовив лікар.

— Дай йому загальний, він відразу й притихне. І розв’яже нам руки.

Вони дали Йоссар’янові загальний, і він притих. Прочумався він в окремій палаті. В горлі було сухо, язик і губи посмагли, голова паморочилась від густих ефірних випаровувань. Біля ліжка в м’якому кріслі сидів підполковник Порк у бахматім брудно-оливковім мундирі й терпляче дожидався, поки Йоссар’ян прийде до пам’яті. Чемна флегматична усмішка прилипла до його засмаглого, давно не голеного обличчя. Долонями обох рук він обережно шліфував свою гулясту лисину. Тільки-но Йоссар’ян розплющив очі, підполковник, усміхаючись, нахилився до нього й по-дружньому запевнив, що їхня угода зостається в силі, якщо, звичайно, Йоссар’ян — того — виживе. Йоссар’яна занудило. При перших же спазмах підполковник Порк схопився на ноги і, бридливо скривившись, кулею вискочив геть. «Лихо не без добра», — подумав Йоссар’ян і знову поринув у задушливу млість. До свідомості його повернули чиїсь брутальні цупкі пальці. Йоссар’ян розплющив очі й побачив незнайомого чоловіка з бридким обличчям. Скрививши губи в глузливій посмішці, незнайомець зловтішно похвалився:

— Ми його вже злапали, хлопче. Злапали твого дружка.

Йоссар’яна кинуло в жар, потім у холод. Перед очима знову все попливло.

— А хто він, цей дружок? — запитав, коли на тому місці, де сидів підполковник Порк, побачив капелана.

— Може, то я твій дружок, — відповів капелан.

Та Йоссар’ян не чув його, він знову склепив повіки. Хтось дав йому ковтнути води і тихенько, навшпиньках вийшов з палати. Він заснув і прокинувся в чудовому настрої, але коли повернув голову, щоб усміхнутись капеланові, побачив натомість Аарфі. Йоссар’ян мимоволі застогнав і болісно скривився від огиди. Хихотнувши, Аарфі запитав, як він себе почуває. Він дуже здивувався, коли Йоссар’ян у свою чергу поцікавився, чому він досі на волі. І змружився, сподіваючись, що Аарфі зрозуміє і згине з очей. Коли знову розплющив очі, Аарфі вже не було, в кріслі сидів капелан. Йоссар’ян мало не зареготав, побачивши, що той радісно шкірить зуби, і запитав, якого біса йому так весело.

— Я радий за вас, — щирим, схвильованим голосом відказав йому капелан. — У штабі полку мені сказали, що вас серйозно поранено і якщо виживете, вас відправлять додому. Підполковник Порк каже, що вам лишилось три чисниці до смерті. Та я щойно довідався від одного лікаря, що насправді рана не страшна і за день-другий вас звідси випишуть. Вашому життю ніщо не загрожує. А це зовсім непогано.

Від тих слів капелана Йоссар’янові одразу полегшало на душі.

— От і добре.

— Так, — сказав капелан, і щоки його спалахнули соромливим, радісним рум’янцем. — Так, це дуже добре.

Йоссар’ян засміявся, пригадавши свою першу розмову з капеланом:

— Цікаво виходить: уперше я побачив вас у шпиталі, а тепер ми знову зустрічаємося в шпиталі. Де ви ховалися весь цей час?

Капелан знизав плечима.

— Я молився, — довірливо мовив він. — Я намагався без крайньої потреби не виходити з намету і починав молитися коли сержант Безбог кудись виходив, — тобто так, щоб він не бачив.

— Ну, і як, ставало легше?

— Тоді я забував про всі неприємності,— відповів капелан, ще раз знизавши плечима. — Все-таки — якесь заняття.

— Значить, молитви допомагають, хіба ні?

— Авжеж, — із запалом погодився капелан, немов ця думка прийшла до нього вперше в житті.— Авжеж, напевне вони допомагають. — Капелан раптом похилився вперед