Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Батьківщині від вашої ревності ні кисло, ні солодко, — незлобивим тоном зауважив Йоссар’ян. — Ви самі це добре знаєте. Отже, стараєтесь зовсім не для блага батьківщини, а лиш для блага Пескарта й Порка!
— Я намагаюсь не сушити над цим голову, — щиро признався майор Денбі.— Я намагаюсь думати тільки про нашу велику мету, і байдуже, що вони гріють на цьому руки. Я намагаюсь уявити собі, ніби від них нема ні великої користі, ні особливої шкоди.
Йоссар’ян схрестив руки на грудях і замислився.
— А знаєте, від чого я страждаю, друже? — звірився він майорові.— Скільки я себе пам’ятаю, завжди межи мною і тим, у що я хотів би вірити, неодмінно постають усякі шайскопфи, штирхери, порки та пескарти! І відразу ж убивають саме бажання у щось вірити!
— Вам не слід думати про них, — із знанням справи порадив майор Денбі.— Тримайте їх подалі від того, в що ви вірите і заради чого живете! Ідеали — ідеалами, а люди — людьми. Кращими, ніж вони є, ніхто їх не зробить… Ви повинні дивитись лиш уперед і вгору, бачити все в ширшій перспективі!
— Е ні,— скептично похитав головою Йоссар’ян. — Це не для мене. Бо коли я дивлюся вперед і вгору, то не бачу жодних перспектив. Там одні лише хапуни, які гребуть грошву, кожен під себе… Ні неба, ні ангелів, ані святих! Самі тільки хапуни — вони наживаються на кожному чистому людському пориві, на будь-якому людському нещасті!
— А вам не слід думати про це, — знову порадив майор Денбі.— Ви не повинні брати все це так близько до серця!
— Щиро кажучи, я вже перестав брати це близько до серця. Але мені не байдуже, що вони мають мене за недоумка. Вони, бачте, розумники, а ми всі — йолопи! І знаєте, Денбі, я от зараз уперше подумав, що вони, можливо, мають рацію.
— А вам не слід думати і про це, — стояв на своєму майор. — Ви повинні думати лише про благо батьківщини та про людську гідність.
— Умгу… — мугикнув Йоссар’ян.
— Так, так, Йоссар’яне, я саме про це… Друга світова війна це вам не перша світова війна! І ви не повинні забувати, що нам протистоїть такий ворог, який у разі перемоги не залишить живим жодного з нас!
— Усе це я давно знаю, Денбі,— шарпнувся Йоссар’ян, відчувши приплив раптового роздратування. — Бог свідок, я чесно заробив той орден, байдуже, чого це їм закортіло мені дати його! Адже на моїм рахунку сімдесят розпроклятущих бойових вильотів — хто-хто, а ви знаєте, що це таке! Тож не треба торочити мені про обов’язок та про захист батьківщини! Я тільки те й робив увесь час, що її захищав! А тепер, кінець кінцем, я маю захистити себе. Моїй батьківщині зараз уже ніщо не загрожує, а мені особисто загрожує смерть!
— Але ж війна триває! В цю саму мить німецькі війська маршем ідуть на Антверпен.
— Усе одно за кілька місяців німцям капут, а ще за кілька місяців амба буде й Японії. І якщо я тепер накладу головою, то аж ніяк не для блага батьківщини, а тільки заради кар’єри Пескарта й Порка! Тож я зачохлюю свій бомбовий приціл — аж до кінця війни. І дбатиму віднині лише про самого себе!
Майор Денбі поблажливо всміхнувся.
— Стривайте, Йоссар’яне, — з докором мовив він. — Уявіть собі, що буде, як усі почнуть міркувати в такий спосіб?
— Усе одно я був би найостаннішим кретином, коли б міркував інакше, — незворушно відповів Йоссар’ян. Він сів рівніше й повів далі.— Між іншим, я маю дивне відчуття, неначе я вже колись мав з кимось точнісінько таку саму розмову. Це як у нашого капелана, котрому завжди здається, що все з ним відбувається вдруге.
— До речі, капелан теж за те, щоб ви погодились на відправку додому, — зауважив майор Денбі.
— В такому разі хай іде він під три чорти!
— О господи, — скрушно зітхнув майор Денбі й похитав головою. — Бідоласі здається, що це від нього у вас такі настрої.
— Та при чому тут капелан?! А знаєте, що я міг би зробити? Залишитись отут, у шпиталі, не вилазити з цього ліжка і вести рослинний спосіб життя. Раював би собі, не відаючи турбот, а рішення за мене хай приймає хтось інший!
— Ні, рішення приймати мусите ви самі,—заперечив майор Денбі.— Людина не може існувати, як рослина.
— А чому ні?
Очі майора Денбі трохи злагіднішали.
— А втім, не так уже й погано жити рослиною, — задумливо мовив він.
— Та ні, це якесь паскудство, — відказав Йоссар’ян.
— Справді, що може бути приємнішого — прожити весь вік, не знаючи ні сумнівів, ні турбот, — провадив далі майор Денбі.— Я, либонь, таки погодився б жити подібно до рослини, тобто ніколи не приймати відповідальних рішень.
— А яка б рослина вас улаштувала, Денбі?
— Ну, хоча б морквина чи огірок.
— Який саме огірок? Свіженький чи гнилий?
— Ну, звичайно ж, свіжий!
— Вас би зірвали ще зовсім юним і порізали б кружальцями на салат.
Майор Денбі знітився.
— Ну, тоді я хотів би бути поганеньким огірком.
— Тоді вас залишили б гнити на грядці, щоб стали добривом для гарних, свіжих огірків.
— У такому разі я не хочу жити, як рослина, — сумно посміхнувшись, здався майор Денбі.
— Слухайте, Денбі, а може, й справді погодитись — хай відправляють додому? — вже серйозно запитав Йоссар’ян.
Майор Денбі знизав плечима:
— Це все-таки шлях до порятунку!
— Не до порятунку, а до загибелі, Денбі! Кому це знати краще, ніж вам?
— Ви матимете все, що душі заманеться!
— А я не хочу мати всього, що душі заманеться! — крикнув Йоссар’ян і в приступі безсилої люті вдарив кулаком по матрацу. — Хай йому грець, Денбі! Скільки друзів у мене було тут, і всіх їх забрала ця клята війна! Не можу я ганьбити їхню пам’ять усякими паскудними угодами! Чому вона не зарізала мене, та клята дівка? Це був би, може, найліпший вихід.
— То що, по-вашому, краще опинитись у в’язниці?
— А ви б погодилися, якби вас відсилали додому?
— Ще б пак! — переконано заявив майор Денбі.— Таж, певна річ, погодився б, — промовив він трохи згодом, але вже не так упевнено. — Так, коли
