Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Помер! — сказав я. Та лише моє серце відгукнулося на це слово.

— Є спадкоємці?

— Один, як я знаю.

— Ми перекажемо це нашим босам. Яку цифру ви, панове, маєте на думці?

— Велику, — сказав Кантабіле. — Відсоток від вашого загального прибутку.

— Гадаю, ми маємо право вимагати звіт про прибутки, — мовив Барбаш.

— Будьмо реалістами. Це розглядатиметься як заява про компенсацію незначної шкоди.

— Незначної шкоди? Та це ж цілий фільм! — вигукнув Кантабіле. — Ми можемо прикінчити вашу кліку!

— Будь ласка, пане Кантабіле, трохи спокійніше. Ми маємо поважну претензію, — сказав Барбаш. — І ми б хотіли почути, що ви скажете після серйозного обговорення.

— Чи зацікавила би ваших босів іще одна ідея сценарію з того ж самого джерела?

— А є така? — запитав один із гарвардських юристів. Він відповів мені спокійно, геть не здивувавшись. Я не міг не оцінити його прекрасного вишколу. Такого чоловіка не заженеш на слизьке.

— Чи є? Ви щойно почули. Ми ж вам це кажемо, — втрутився Кантабіле.

— У мене є тут і другий запечатаний конверт, — сказав я. — Він містить іще один оригінальний задум фільму. Пан Кантабіле, до речі, не має з ним нічого спільного. Він навіть не чув про його існування. Його участь обмежується лише «Кальдофреддо».

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — розлючено сказав Рінальдо.

Цього разу я знав чудово.

— Я збираюся попросити пана Барбаша і метра Фюре представляти мене також і в цій справі.

— Нас, — виправив Кантабіле.

— Мене, — повторив я.

— Вас, звісно, — швидко погодився Барбаш.

Я недаремно витратив купу грошей. Принаймні опанував мову комерції. І, як зауважив Джуліус, у моїх жилах текла кров Сітринів.

— Цей запечатаний конверт містить сюжет, породжений тим же мозком, що й «Кальдофреддо». Чому б вам, панове, не запитати в людей, яких ви представляєте, чи хотіли б вони з ним ознайомитися. Моя ціна за розгляд — лише за розгляд, зауважте, — п’ять тисяч доларів.

— Такі наші вимоги, — докинув Кантабіле.

Але на нього ніхто не зважав. А я почувався на коні. Отже, це був бізнес. Джуліус, як я вже згадував, завжди змушував мене визнати існування того, що він любив називати Романтикою Бізнесу. Чи це і є та славетна Романтика Бізнесу? Але ж у цьому не було нічого, крім наполегливості, швидкості й зухвалості. Відчуття, що ти домігся свого, було поверхове. Порівняно із задоволенням від споглядання квітів чи від чогось і справді серйозного — спроби встановити зв’язок із мертвими, наприклад, — воно було ніщо, взагалі ніщо.

Париж був не найпривабливіший, коли ми з Кантабіле йшли вздовж Сени. Берег перетворився тепер на швидкісне шосе. Вода ж нагадувала стару мікстуру.

— Ну, я поклав їх на лопатки, хіба ні? Я ж обіцяв, що зароблю для тебе грошей. Що тепер твій «мерседес»? Дрібничка. Я хочу двадцять відсотків.

— Ми домовлялися про десять.

— Десять, якщо я представлятиму тебе й у справі того другого сценарію. Чи ти думав, що спекаєшся мене?

— Я збираюся написати Барбашу, що хочу, щоб тобі виплатили десять відсотків. За «Кальдофреддо».

Він сказав:

— Ти невдячний. Ти ніколи не читаєш газет, бовдуре, без мене ти би все проґавив. Як і ту історію з Такстером.

— Яку історію з Такстером?

— Бачиш? Ти нічого не знаєш. Я не хотів лякати тебе через Такстера до початку наших перемовин. Ти не знаєш, що сталося з Такстером? Його викрали в Аргентині.

— Не може бути! Хто, терористи? Але чому? Чому Такстера? Вони його побили?

— Америка має дякувати Богові за своїх ґанґстерів. Мафія хоча би має сенс. А ці політикани не знають, що вони, в дідька, роблять. Вони викрадають і вбивають людей по всій Південній Америці ні з того, ні з сього. Звідки мені знати, чому вони обрали його? Він, певно, поводився, як велике цабе. Вони дозволили йому відіслати одного листа, і в ньому він згадав твоє ім’я. А ти навіть не знав, що про тебе пишуть газети по всьому світу.

— Що він написав?

— Він звертався по допомогу до історика і драматурга зі світовим ім’ям Чарльза Сітрина.

— Ці хлопці не знають, що роблять. Сподіваюся, вони його не покалічать.

— Вони будуть злі, як чорти, дізнавшись, що він ошуканець.

— Я не розумію. Кого він із себе вдавав? За кого вони його мають?

— У всіх тих країнах велика плутанина.

— Ох, мій давній друг, професор Дюрнвальд, либонь, мав рацію, кажучи, як добре було б розрубати Західну півкулю по перешийку й дозволити південній частині дрейфувати. От лише тепер достобіса частин світу, про які можна так сказати.

— Чарльзе, що більші комісійні ти мені заплатиш, то менше в тебе лишиться для терористів.

— У мене? Чому в мене?

— Ох, це будеш, звісно ж, ти.

* * *

Захоплення Такстера терористами мене пригнітило. Було боляче уявляти його замкненого в темному підвалі зі щурами та надламаного тортурами. Адже, зрештою, він був невинна людина. Звісно, не ідеально чесна, але більшість його провин були просто шаленством. Невгамовного, спраглого діяльності, його кинули до ще несамовитіших типів, які відрізають вуха та підкладають бомби у поштові скриньки, або ж викрадають літаки й безжалісно вбивають пасажирів. Останнього разу, коли я завдав собі труду почитати газету, то звернув увагу на повідомлення, що якась нафтова компанія, виплативши десять мільйонів доларів викупу, досі не домоглася від аргентинських викрадачів звільнення одного зі своїх керівників.

Того пополудня я написав із готелю Карлові Стюарту, Такстеровому видавцеві. Висловився так: «Як я розумію, Такстера викрали, і він, у своєму проханні про допомогу, згадав моє ім’я. Я, звісно, віддам усе, що маю, щоб урятувати йому життя. Він по-своєму дивовижний чоловік, і я справді його люблю; я був його відданим другом понад двадцять років. Гадаю, ви вже зв’язалися з Державним департаментом, а також із посольством США в Буенос-Айресі. Попри те, що я писав на політичні теми, я не політик. Скажімо так: протягом сорока років, упродовж найгірших цивілізаційних криз, я сумлінно читав газети, і з цього сумлінного читання ніхто не мав користі. Воно нічого не відвернуло. І поступово я перестав читати новини. Проте тепер мені здається, і я кажу це як сторонній спостерігач, що між дипломатією канонерок з одного боку і покірністю актам піратства — з другого, для великої держави має бути якийсь серединний принцип. З цього погляду млявість США засмучує. Чи ми лише тепер засвоюємо уроки Першої світової війни? Сараєво навчило нас не дозволяти терористичним актам ввергати країну у війну, а Вудро Вільсон — що малі нації мають права, які