Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Але чи не відволікатиме це тебе, інтелектуально? Ти маєш що робити.
— Якщо речі, що я їх маю робити, не можуть вивести мене з абсурду, на них немає жодної надії. Ти ж знаєш, мій розум усе одно не має спокою. Я переживаю за своїх донечок і жахливо непокоюся за Такстера. Його викрали аргентинські терористи.
— Я цікавилася ним, — сказала Кетлін. — Читала про це в «Геральд Триб’юн». Чи це той самий Такстер, якого я зустріла у «Плазі»? На ньому був величезний капелюх, і він попросив мене підійти пізніше. Твоє ім’я згадувалося у тій статті. Він звертався до тебе по допомогу.
— Я шкодую через це. Бідолашний Такстер. Якщо ті сценарії справді принесуть гроші, можливо, мені доведеться заплатити за нього викуп. Я не надто цим переймаюся. Мій роман із багатством закінчився. Те, що я збираюся тепер робити, не може дати великих прибутків…
— Знаєш, Чарльзе, Гумбольдт колись казав дивовижні речі. І ти нагадуєш мені про це. Тиґлер був дуже потішний. Це була активна, завзята людина. Ми завжди ходили то на полювання, то на рибалку — завжди щось робили. Але він не надто надавався до розмов, і ніхто не розмовляв отак зі мною вже довгий-довгий час, і я вже розучилася слухати. Я люблю, коли ти просторікуєш. Хоча й не зовсім тебе розумію.
— Я не дивуюся, Кетлін. Це моя провина. Я надто часто говорю сам до себе. Але люди занадто поглинуті цією облудною і непотрібною комедією історії — подіями, фактами, політикою. Загальна криза досить відчутна. Почитай газети — вся ця злочинність і бруд, убивства, розбещеність, жахіття. Ми не можемо цього уникнути — ми називаємо це людською особливістю, людським виміром.
— А хіба є якийсь іще.
— Є інший вимір. Я знаю, що Волт Вітмен порівнював нас із тваринами, і це порівняння було не нашу користь. Тварини не скиглять через своє становище. Я його розумію. Колись частенько спостерігав за горобцями. Завжди їх обожнював. Та й досі ними захоплююсь. Години поспіль спостерігав у парку, як вони підстрибують, скачуть довкола і купаються в пилюці. Але я знаю, що в них менше розуму, ніж у мавп. Орангутанги дуже милі. Орангутанг, який жив би в мене вдома, зробив би мене дуже щасливим. Проте я знаю, що він розумів би менше за Гумбольдта. Питання ось у чім: чому маємо вважати, що ми вінець творіння? Відповідь у тому, я гадаю, що всередині великої ієрархії ми посідаємо таке становище, яке виходить далеко за межі нас самих. Панівні теорії це відкидають. Ми відчуваємо, що задихаємося, і не знаємо чому. Існування душі, згідно з наявними теоріями, недоведене, але люди, попри це, й надалі поводяться так, ніби вони мають душу. Поводяться, наче прибули з якогось іншого місця, іншого життя, і мають такі спонуки й бажання, яких ніщо в цьому світі, жодна з панівних теорій, не може пояснити. Згідно з наявними теоріями доля людства — видовищна, оригінальна, захоплива. Коли вона не стає нудною. Примара нудьги переслідує цю видовищну концепцію історії.
Кетлін знову сказала, що в подружньому житті з ковбоєм Тиґлером їй бракувало таких розмов. Вона дуже сподівається, що я приїду в Альмерію і зніматимусь у ролі алебардиста.
— Це таке приємне місто, — сказала вона.
— Я майже готовий вибратися з пансіону. Люди там дихають мені в спину. Але я краще зостануся в Мадриді, щоб мати змогу стежити за всім — Такстером, Парижем. Можливо, мені навіть доведеться повернутися невдовзі до Франції. Тепер у мене там два адвокати, а це подвійний клопіт.
— Ти не надто довіряєш юристам.
— Що ж, Абрагам Лінкольн був юрист, і я завжди його шанував. Але тепер він лише ім’я, що стоїть на номерних знаках штату Іллінойс.
Проте їхати в Париж не довелося. Від Стюарта, видавця, прийшов лист.
Він писав: «Я бачу, що певний час ви не стежили за газетами. Це правда, що П’єра Такстера викрали в Аргентині. Як і чому це сталося, і чи він і досі перебуває в руках викрадачів, я не можу сказати. Але зізнаюся вам, як його давньому приятелю, що все це мене бентежить і часом я сумніваюся, чи це й справді всерйоз. Зауважте, мені не хочеться припускати, що це сфабриковане викрадення. Я готовий повірити, що люди, які схопили Такстера, були впевнені, що він важлива особа. Немає тут також і жодної ознаки заздалегідь спланованого викрадення, як могло бути з панною Герст і симбіонійцями. Проте я вкладаю у конверт статтю зі сторінки публіцистики “Нью-Йорк Таймс”, написану нашим другом Такстером. Її буцімто вислано з таємного місця чи підземелля, де його тримають. Як же йому вдалося, запитую я вас, написати й вислати у “Таймс” цей невеличкий есей про своє викрадення? Можливо, ви зауважите, як зауважив і я, що він навіть закликає зібрати йому викуп. Мені казали, що співчутливі читачі вже надіслали чеки в посольство США в Аргентині, щоби він міг повернутися до своїх дев’ятьох дітей. Він не лише не зазнав жодних ушкоджень, а й навіть прославився, і, якщо я не помиляюся, цей досвід витончив його літературний стиль. Це безцінна реклама. Ваш здогад про те, що він, мабуть, напав на золоту жилу, ймовірно, правильний. Якщо його голова вціліє, він стане багатий і знаменитий».
Такстер писав, зокрема, таке: «Троє чоловіків приставили до моєї голови пістолети, коли я виходив із ресторану на людній вулиці Буенос-Айреса. У цих трьох дулах я побачив марність усіх інтелектуальних стратегій уникнення насилля, що я їх будь-коли розробляв. До цього моменту я ніколи не усвідомлював, як часто сучасна людина уявляє собі таку критичну ситуацію. Моя голова, яку от-от мали рознести, гарячково продумувала схеми порятунку. Опинившись у машині, що на нас чекала, подумав, що мені кінець. Але я не зазнав фізичних знущань. Незабаром стало зрозуміло, що я в руках досвідчених людей із прогресивним політичним мисленням і цілком відданих принципам свободи і справедливості у їхньому розумінні. Мої викрадачі вважають, що мають привернути увагу до своєї справи, надати їй громадського розголосу в цивілізованому світі, й переконавшись, що я досить відомий есеїст і журналіст, обрали для цього мене». (Навіть зараз він себе вихваляв). «Як партизани і терористи вони хотіли заявити, що не безсердечні й безвідповідальні фанатики, а носії власної шляхетної традиції. Вони посилаються на Леніна і Троцького як засновників і будівничих, які відкрили, що сила — їхнє незамінне знаряддя. Вони знають
