Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А чого ж ми не бачили того поста, як їхали сюди? — запитав Пассіні.
— Він трохи далі за поворотом.
— Буде колотнеча на тій дорозі,— сказав Маньєра.
— Змішають вони нас з…….
— Схоже на те.
— А як з харчем, лейтенанте? Коли розпочнеться веремія, буде вже не до того.
— Піду спитаю, — відказав я.
— А нам сидіти тут чи можна погуляти?
— Краще сидіть тут.
Я знов пішов до майорової землянки, і він сказав, що скоро над'їде польова кухня і водіїв нагодують. Якщо, вони не мають казанків, він позичить їм. Певно, що мають, відповів я. Тоді повернувся і сказав водіям, що покличу їх, коли привезуть їжу. Хоч би встигли до обстрілу, зауважив Маньєра. Потім усі четверо мовчали, аж поки я пішов. Вони були робочі люди й ненавиділи війну.
Я вийшов поглянути на машини й побачити, що діється довкола, а тоді повернувся й сів в укритті разом з водіями.
Ми сиділи просто на землі, прихилившися спинами до стіни, і курили. Надворі вже майже зовсім споночіло. Земля в укритті була тепла й суха, і я сперся плечима на стіну й напівлежав, розслабивши м'язи.
— Хто має наступати? — запитав Гавуцці.
— Берсальєри.
— Самі берсальєри?
— Здається, що так.
— Замало, як на справжній наступ.
— Мабуть, вони лише відвертатимуть увагу, а справжній наступ буде десь в іншому місці.
— А ті, що йдуть у наступ, знають про це?
— Навряд.
— Певно, що не знають, — сказав Маньєра. — Коли б знали, не пішли б.
— Е, пішли б, — докинув Пассіні.— Берсальєри дурні.
— Вони хоробрі і дисципліновані солдати, — мовив я.
— Вони мають широкі груди й міцне здоров'я. Та все одно вони дурні.
— А от гренадери високі на зріст, — сказав Маньєра.
То був якийсь жарт. Вони всі засміялися.
— Ви були тут, лейтенанте, коли вони не схотіли наступати і з них розстріляли кожного десятого?
— Ні.
— Таке справді було. Їх вишикували й вивели із строю кожного десятого. І карабінери їх розстріляли.
— Карабінери! — сказав Пассіні й плюнув собі під ноги. — Але ж і ті гренадери — всі понад шість футів на зріст. А наступати не схотіли.
— Якби всі не схотіли, то й війна скінчилася б, — сказав Маньєра.
— З гренадерами було зовсім інше. Вони просто перепудились. Офіцери в них усі високородні.
— Деякі офіцери пішли самі.
— А один сержант застрелив двох таких, що не схотіли вилазити з окопу. Дехто з солдатів теж пішов. Тих і не шикували, коли відлічували десятих.
Там розстріляли й одного хлопця з мого містечка, — указав Пассіні.— Здоровий був, меткий, та й зростом удався якраз на гренадера. Все, було, в Римі байдикував. Все з дівками. Все з карабінерами. — Він засміявся. — А тепер біля йього дому поставили вартового з багнетом, і нікому не можна провідати його батька, матір і сестер. А батька позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати йому заборонено. Вони всі тепер поза законом, не мають ніякого захисту. Кожному вільно забрати в них що завгодно.
— Коли б не чинили такого родинам, ніхто б узагалі не пішов у наступ.
— Та ні. Альпійські стрільці пішли б. І оті гвардійці Вітутора-Еммануїла. Та й дехто з берсальєрів.
— Берсальєри теж тікали. А тепер хочуть забути про це.
— Даремно ви дозволяєте нам такі балачки, лейтенанте Evviva l'esercito [102] — ущипливо мовив Пассіні.
— Знаю я ваші балачки, — відказав я. — Та поки ви справно водите машини й шануєтесь…
— …і інші офіцери не чують цих балачок, — докінчив Міньєра.
— Я вважаю, що нам треба воювати до кінця, — сказав я. — Війна не скінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Якщо ми це зробимо, буде тільки гірше..
— Гірше бути не може, — чемно мовив Пассіні.— Немає нічого гіршого, як війна.
— Поразка ще гірша.
— Не вірю, — так само чемно відказав. Пассіні.— Що таке — поразка? Це коли всі йдуть по домівках.
— А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер.
— Не вірю, — сказав Пассіні.— Всім такого не заподіють. Хай кожен боронить свою домівку. Хай не пускає сестер їм на очі.
— Вас повісять. Вас знов заберуть до війська і пошлють на війну. Та не в санітарний загін, а в піхоту.
— Всіх не перевішають.
— Чужинці не можуть змусити людей воювати за них, — докинув Маньєра. — У першому ж бою всі накивають п'ятами.
— Як чехи.
— Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно.
— Лейтенанте, — сказав Пассіні,— як я розумію, ви самі дозволили нам говорити. Тож слухайте. Нема нічого гіршого, як війна. Ми тут, у санітарному загоні, навіть не можемо збагнути, яке це страхіття. Та навіть коли людина збагне весь жах війни, вона однаково не може нічого зарадити, бо їй тьмариться розум. А є люди, що просто нездатні це зрозуміти. Є люди, що бояться своїх офіцерів. От на таких і держиться війна.
— Я знаю, що війна — це страхіття, а проте ми повинні воювати до кінця.
— Кінця не буде. Війна не має кінця.
— Ні, має.
Пассіні похитав головою.
— Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна!
— 3 вас добрячий промовець.
— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селяни. Ми механіки. Та навіть і селяни мають досить тями, щоб зневіритись у війні.
