Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— І той, і той, — мовила вона до кота, що розкошував, наївшись яєчні і відчуваючи поруч себе теплий дух жінки. — І той, і той, — повторила вона. — Скажи мені, Бойзе, як же нам тепер жити?
Кіт ледь чутно муркотів.
— Ти теж не знаєш, — сказала вона. — І ніхто цього не знає.
Частина третя. У морі
I
Попереду був довгий білий берег, а ген за ним кокосові пальми. Вхід до бухти перетинав риф, і дужий східний вітер розбивав об нього хвилі, так що добре видно було, де відкривається вузький прохід. Берег був безлюдний, а пісок на ньому такий білий, що аж очі сліпило.
Чоловік на містку пильно вдивлявся в берег. Там мали стояти хатини, але їх чомусь не було видно; не бачив він і шхун на якорі в лагуні.
— Ти ж бував тут раніше, — мовив він до свого помічника.
— Авжеж.
— Хіба там не було хатин?
— Були, ось і на карті позначено селище.
— Ну, а тепер ніякого в біса селища там немає, — сказав командир. — А під отими манграми шхун не видно?
— Нічого я там не бачу.
— Тоді зайдемо в бухту й станемо на якір, — сказав командир. — Цей прохід я знаю. Він разів у вісім глибший, ніж здається.
Він подивився вниз на зелену воду й побачив на дні велику тінь свого судна.
— Добрий грунт отам, на схід від того місця, де було селище, — мовив помічник.
— Я знаю. Іди до якоря з правого борту й будь напоготові. Там ми й станемо. Вітер дме день і ніч, так що москітів боятись нічого.
— Так, сер.
Вони кинули якір, і катер, що за своїми розмірами міг вважатися судном хіба лише в думках його власника, став носом проти вітру в бухті за рифом, об який розбивалися зелені з білою піною хвилі.
Чоловік на містку простежив, щоб катер став на якір вільно, але міцно. Тоді знову подивився на берег і заглушив мотори. Він і далі дивився й ніяк не міг зрозуміти, що там сталося.
— Візьми трьох чоловік — і погляньте, в чому річ, — сказав він. — А я тим часом трохи приляжу. Тільки не забувайте, що ви науковці.
Коли вони були науковцями, то зброї на видноті не тримали, а брали в руки мачете й надівали широченні солом'яні капелюхи, в яких ходять багамські ловці губок. Команда називала ці капелюхи sombreros científicos[175]. Чим більший був капелюх, тим його вважали науковішим.
— Хтось поцупив мого наукового капелюха, — сказав кремезний баск з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі. — Дайте-но мені для науки кілька гранат.
— Візьми мого наукового, — обізвався ще один баск. — Він удвічі науковіший за твій.
— Оце таки науковий, — мовив перший. — Я в ньому справжній Ейнштейн. Томасе, зразки нам брати?
— Ні, — відказав командир. — Антоніо знає, що треба робити. А ви добре пильнуйте своїми науковими очиськами.
— Я пошукаю води.
— Вода за тим місцем, де було селище, — сказав командир. — Подивіться, чи добра. Не завадило б зробити запас.
— Аш-два-о, — мовив кремезний баск. — Оце і вся наука. Гей ти, бездарний науковцю, викрадачу капелюхів! Дай нам чотири п'ятигалонових бутлі, щоб не дурно їздити.
Другий баск поставив у шлюпку чотири великих обплетених бутлі.
Командир чув, як вони перемовляються між собою:
— Не тицяй мене в спину своїм бісовим науковим веслом.
— Це я тільки в ім'я науки.
— В гузно твою науку та її брата.
— Наука — то сестриця.
— Еге ж, її звуть Пеніциліна.
Командир дивився, як вони веслують до сліпучо-білого берега. Я мав би й сам поїхати, подумав він. Але ж я цілу ніч був на ногах, дванадцять годин не відходив від штурвала. Антоніо розвідає все не гірше за мене. Та цікаво все-таки, що ж там у біса сталося.
Він поглянув на риф, на берег, на прозору воду, що обтікала катер і бралася бурунчиками з підвітряного борту. Тоді заплющив очі, повернувся на бік і заснув.
Прокинувся він, коли шлюпка підійшла до борту, і, побачивши обличчя товаришів, зрозумів, що справи погані. Його помічник геть спітнів, як завжди за лихих пригод чи прикрих новин. Він був сухорлявий і просто так не пітнів.
— Хтось попалив хатини, — сказав він. — Хтось хотів позбутися свідків, і в попелі лежать трупи. Звідси не чути духу, бо вітер дме в той бік.
— Скільки трупів?
— Ми налічили дев'ять. А може, єй ще.
— Чоловіки чи жінки?
— І ті, й ті.
— Сліди якісь є?
— Ніяких. Відтоді пройшов дощ. Справжня злива. Пісок і досі поцяткований.
Кремезний баск, якого звали Ара, сказав:
— Вони вже з тиждень там лежать. Птахи їх ще не чіпали, а піщані краби вже ласують.
— Звідки ти знаєш, що тиждень?
— Точно ніхто не визначить, — відказав Ара. — Але мертві вони не менш як тиждень. Коли судити з краб'ячих слідів, дощ був днів зо три тому.
— А як вода?
— На вигляд добра.
— Ви привезли?
— Так.
— Не бачу причини, чого б вони мали отруїти воду, — сказав Ара. — Пахла вона добре, отож я покуштував і набрав.
— Даремно ти куштував.
— Пахла вона добре, то чого б мені боятися.
— Хто вбив людей?
— Ніхто цього не знає.
— А ви не пробували з'ясувати?
— Ні. Ми повернулися сказати тобі. Ти ж у нас командир.
— Гаразд, — мовив Томас Хадсон.
Він спустився вниз і пристебнув до пояса револьвер. З другого боку на поясі в нього був ніж у піхвах, і пояс задерся, переважений револьвером, що всією вагою ліг на стегно. У камбузі він спинився, взяв ложку й поклав до кишені.
— Аро, ви з Генрі підете зі мною на берег. Віллі, ти залишишся в шлюпці й тим часом спробуєш назбирати скойок. Пітерс нехай спить. — Своєму помічникові він сказав: — Перевір, будь ласка, мотори й усі баки з пальним.
Вода над білим піщаним дном була прозора й напрочуд гарна, і він бачив кожне пасмочко й кожну зморшку на піску. Коли шлюпка сіла на мілину й вони пішли до берега по воді, він відчув, як навколо ніг крутиться якась риб'яча дрібнота, і, поглянувши вниз, побачив, що то крихітні помпано. А може, тільки схожі на помпано, подумав він.
