Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Можливо.

— Мені б тепер заридати, але всередині тільки якась млосна порожнеча.

— Я знаю.

— Таке може спіткати кожного?

— Мабуть, що так. Але нас воно більше не спіткає.

— Тепер ми тут наче в домі, де лежить небіжчик.

— Пробач, що я не сказав тобі одразу, як ми зустрілися.

— Нема за що, — мовила вона. — Ти завжди все відкладав. Я тобі не дорікаю.

— Мене так нестримно потягло до тебе, і я повівся як себелюбний дурень.

— То не було себелюбство. Ми завжди любили одне одного. Тільки багато помилялися.

— А найгірше я.

— Ні. Ми обоє помилялися. То хоч тепер не сварімося вже ніколи. — І в ту ж мить з нею щось сталося, і вона врешті заридала й промовила крізь сльози: — Ой Томмі, я оце раптом відчула, що не витримаю цього.

— Я знаю, — сказав він. — Мила моя, люба, рідна, хороша, мені теж несила це витримувати.

— Ми були такі молоді й дурні, і обоє такі гарні, і Томмі був такий гарнющий…

— Викапана мати.

— А тепер від усього того й сліду видимого не залишиться.

— Бідолашна моя, рідна, найдорожча.

— Що ж нам далі робити?

— Те, що й досі робили: ти своє, я своє.

— Чи не могли б ми хоч якийсь час пожити разом?

— Тільки поки дме цей вітер.

— То нехай дме і дме. Як по-твоєму, любитися нам не соромно?

— Думаю, що Том не осудив би нас.

— Ні. Я певна, що не осудив би. А пам'ятаєш, як ти садовив його на плечі і ми йшли кататися на лижах, і як ми співали, спускаючись присмерком униз через садок за готелем?

— Я все пам'ятаю.

— І я, — сказала вона. — Ну чого ми були такі дурні?

— Бо, навіть кохаючи одне одного, залишалися суперниками.

— Знаю, от у тому-то й наша біда. Але ж ти нікого більше не любиш, правда? Бо тепер це єдине, що в нас лишилося.

— Ні. Правда.

— І я нікого. А чи не повернутись нам одне до одного, як ти гадаєш?

— Не знаю, чи вийде з того щось путнє. Можна спробувати.

— Довго ще триватиме війна?

— Спитай того, хто має над нею владу.

— Кілька років?

— Років зо два напевне.

— І тебе теж можуть убити?

— Ще й як.

— Тоді це ні до чого.

— А якщо не вб'ють?

— Не знаю. Може, тепер, коли Том загинув, ми вже не будемо такі запеклі й лихі, як раніш?

— Я міг би спробувати. Запеклості в мені немає, а лихе я навчився придушувати. Можеш мені повірити.

— Справді? Це на тебе повії так вплинули?

— Мабуть. Та якщо ми житимемо разом, вони мені будуть непотрібні.

— На словах у тебе завжди все було гарно.

— Ось бачиш? Не заводьмося знов.

— Не буду. Ми ж у домі небіжчика.

— Ти вже це казала.

— Знаю, — мовила вона. — Пробач. Але я не доберу інших слів, щоб сказати те саме. Таке відчуття, наче все в мені почало німіти.

— І чимдалі дужче німітиме, — сказав він. — Хоча якийсь час буде однаково тяжко, як і спершу. Але поступово заніміє.

— Ти можеш сказати мені все, що знаєш, нехай і найстрашніше, — аби тільки швидше заніміло?

— Можу, — відповів він. — Боже мій, як же я тебе люблю.

— Ти завжди любив мене, — мовила вона. — Ну, то кажи. Він сидів біля її ніг і не дивився на неї. Дивився на кота Бойза, що лежав на маті, де падало сонячне світло.

— Його збила корабельна зенітна гармата у звичайному розвідувальному польоті в районі Абвіля.

— Він не вистрибнув з парашутом?

— Ні. Літак горів. А його, як видно, вбило одразу.

— Хочу вірити, що так, — сказала вона, — Ой, як я хочу вірити, що було саме так.

— Я майже певен, що так і було. Він мав час вистрибнути.

— Ти кажеш мені правду? А чи не згорів парашут уже після того?

— Ні, — збрехав він, подумавши, що на сьогодні з неї досить.

— Від кого ти про це дізнався? Він назвав ім'я одного знайомого.

— Тоді це правда, — сказала вона. — Отже, я більше не маю сина, і ти теж. Сподіваюся, ми поступово звикнемо до цього. Ти більш нічого не знаєш?

— Ні, — відповів він як тільки міг правдоподібно.

— А нам отак і жити далі?

— Саме так.

— Чим?

— Нічим, — відказав він.

— Чи не могла б я залишитися тут з тобою?

— Навряд чи це щось дасть. Як тільки дозволить погода, я повинен вийти в море. Ти завжди вміла мовчати й ховати в собі те, що я тобі казав. То поховай і це.

— Я могла б побути з тобою, поки ти тут, а потім чекати твого повернення.

— Це ні до чого, — сказав він. — Я ніколи не знаю, коли ми повернемось, а тобі буде тільки гірше сидіти без діла. Якщо хочеш, побудь тут, доки ми підемо в море.

— Гаразд, — мовила вона. — Я залишуся доти, доки ти поїдеш, і ми будемо думати про Тома скільки захочемо. І любитися, якщо ти розважиш, що це не буде соромно.

— Томмі ніколи не жив у цій кімнаті.

— Ні. А тих, що жили, я й дух звідси вижену.

— Ну, а тепер нам справді не завадило б попоїсти й випити по склянці вина.

— По пляшці, — сказала вона. — Все-таки гарний був хлопець наш Том. А який веселий і добрий.

— З чого ти зроблена?

— З того, що ти любиш, — відказала вона. — 3 домішкою криці.

— Не збагну, де поділися слуги, — сказав Томас Хадсон. — Правда, вони мене сьогодні не чекали. Але один має чергувати біля телефону. Зараз принесу вино. Воно вже холодне.

Він відкоркував пляшку і налив у дві склянки. То було добре вино, яке він зберігав для своїх повернень додому, на той час, коли минало перше збудження. Воно приязно грало у склянці, беручись дрібнесенькими прозорими бульбашками.

— Ну, за нас, за всі наші помилки та втрати і за здобутки, які в нас попереду.

— Позаду, — мовив він.

— Позаду, — повторила вона. Тоді сказала. — Єдине, чому ти завжди лишався вірний, це добре вино.

— Похвальна сталість, правда ж?

— Ти пробач, що я тоді дорікнула тобі за випите в барі.

— Мені це дуже допомагає. Смішно, але це так.

— Що саме: те, що ти пив, чи докори?

— Те, що я пив. Заморожене, у високих склянках.

— Можливо, що й допомагає. Отож докорів більше не буде, окрім хіба того, що в цьому домі не дочекаєшся їжі.

— Май терпіння. Скільки разів ти казала це мені.

— Терпіння я маю, — мовила вона. — Але я хочу їсти. Тепер