Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
І мав цес Гедалія одну дочку. Засватав єї єкийс не з нашого краю теж дуже багатий жид. І наші хлопці знали, що єк буде Гедалія справ'єти хасини, то наз'їздитси жидів багатих без числа з усего краю — от тогди й напасти.
Під Пинтов самих угрів[37] було до вісімдесєк. Та волохи мали надійти. Ціле восько… Та й під Пискливим немала юрба — усі хлопці до–обрі. Теж були й волохи, бойки й наші люде. І в него, у Пискливого, був такий постановок, шо над волохами волох отаман, над усєков бранжов — свій. А над гуцулами був за втамана Федь Жолоб. Юха був хлопец!
Пискливий вислав Федя того вперед. Додав му двох теж до–обрих хлопців — Харобара из Шешорів та Маковея нашого, печеніжинського, шо його брат сидит у верху, знаєш?
А у Гедалії хасини відбуваютси. Жидів поназ'їздилоси повно!.. Та всі в дорогих катанашах із золотими ґудзиками, у слішних поєсах кованих! А на жінках та гівках жидівках золото, отих ланцухів, заушниц, нашийників, ковтків, коралів, перел — ой га–га!..
Музика тнет, жиди танцуют. А кричут так, шо на ціле місто чути!
Людей позіходилоси дивитиси — невидимо. Дітваки на паркани повилазили, на дахи. Таж таки й чудо!
А там, у товпі, й Федь із товаришами. Чекає, нім до міста увійдут опришки — аби не дати жидам розбігатиси.
Лиш шос нема й нема опришків. Посилає Федь то одного, то другого з товаришів подивитиси, ци не йдут — нема!.. Шо такого?… А вже сонце понад захєд, скоро, скоро вже порозіходєси жиди по хатах.
А то Пинта по дорозі вступив до Мишина. А в Мишині орендар не жид, а гуцул Юр. То він частував леґінів горівков, та й вни си припізнили.
А Федя вже нетерп'єччя беретси. Посилає ще раз Маковея. Коли біжит Маковей — ідут. Тогди Федь чемно виступає наперед, здоймаєт кресаню, кланєєси. І таку бесіду мав Федь: «Я називаюси Федь Жолоб, із ватаги Пискливого. Зара будут сюда усі наші хлопці, поверх сотці люда. То коли не хочіте, аби ми вас стинали — мечіт суда, у цесу тайстру усе, шо маєте найдорожчого». — «Ой–ой! Геву–улт!..» Зчінивси крик помеже жидами, рейвах!.. Але шо маєш чінити — треба давати!
Посипалиси до тайстри і ланцушки золоті, і перли, коралі, гроші!.. Уже й тайстра повна, і бесаги — а жиди все несут, несут… Оден спредь другого… Бо тот поніс, а цес не хоче… Ні, братау, — неси й ти, аби не я один ущербок мав!
Федь скінчив на подвір'ю — йшов до хати Гедалії. Велів собі скрині одчинити, усєкі пуздри. А там гроше–ей — і не зрахувати!
А тут уже опришки набігли. Марусен і Гриць Кочераків впали до школи, де тоті гості жиди молилиси. Ік зачєли там стрілєти — уй–юй–юй! Зачєли кікати! А коло брами на варті Іван Торунтєків: ув обох руках по пістолетові та й крис на плечах. То йк зазорит єкий жид таку фігуру — та й назад!.. Сміху!..
Але що ж… Таки Косів то є Косів. Місто, рахувати. Єк зчінивси галас на ціле місто, єк зачєли збігатиси люде, єк зачєласи бійка! Ті собі стрілєют, ті собі!.. Сімнацік душ опришків лєгло, а решта відійшла до Пістині, забравши здобич і двох ранених із собов.
Пискливий аж зубами скриготит! Му ше си не вдавало так, аби го так били. Уводно каже, що треба пімститиси. «Най волохи надійдут, — бо їх не було ше, — підемо знова на Косів і розіб'ємо на друзки!»
У місті над Ключевом обнучювалиси — все чекали на волохів. Опришки усе казали Пискливому: «Ой давай, пане втамане, кікати! Бо то може восько наскочити».
А Пискливий таки тої, аби чкати на волохи. У Ключеві Горішнім там багато було своїх людей, тож мож було чкати. То Савка принесе, то Филип ци старий Зачко або єго син Федір.
Та й що ж… Волохи — вни все зрадники — перечюли, що наші зле гостили у Косові, та й завернулиси назад. Ну, наші чкали шо чкали, а далі видют, що таки не буде, попасовалиси та й собі хтіли на Угоршіну. А тут ік наднеслоси восько. Жомніри кінні. Ге–ге–ге!.. Куца година прийшла!.. Хто вкік, а хто й не спостиг. Багато спіймали жомніри хлопців, повішєли витах у Кутах, Косові, Коломиї… Пискливий укік. Але не йшов на Угоршіну, а до батьківщини. Йкось му гєдя єго залагодив справу — не без грошей там си обійшло… Та й зачєвси Пискливий Іван ґаздувати і господарив так сім чи вісім рік. Думав уже і віка так кінчити — а війшло не туди.
Спорєдили пани таке восько на опришки — смолєки си називало. Привідцев у них був пан поручник Сосновський. І така то була біда, що в него гляби[38] було переховатиси. Вітро–пив усіх опришків. Не лиш тих, що тепер рабували, але–бо й тих, що рабували й колис.
Єк перечюв Пискливий, що приходит і на него черга — спробував грошима. Не берет! Шо за чюдо — лєх грошей не берет. Але так — не взєв… Видит тогди Пискливий, що тут не тим пахне — і вкік. Лиш позно си прохопив. Не вийшов і чверть милі, єк наскочів Сосновський і забрав…
— Що ж… суд був, єк звич. Питали про всєкє на суді, лиш то все дурне. Хто би на себе наговорив. От питаютси, єк ти попав до опришків. Шо ж має казати? І каже, що слина до губи принесе. Пискливий казав, шо як був іше хлопцем, то пас вівці. А прийшли три: Мельник із Довгополя, Дідушко і Кочуба.
Прийшли й єли ми казати: «Йгім
