Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Пам'ятаю, як захоплено дивилася мати, коли ти розмальовувала екрани, або тамбурини, або співала, чи грала на фортепіано «Пісню без слів» Мендельсона, завжди збиваючись на тому самому місці.
Інколи до тебе в гості приїздили твої приятельки. Ти їх попереджала:
— Ви зараз побачите мою свекруху, дуже своєрідний тип, справжня сільська пані, тепер таких уже немає.
Ти вважала, що мати має стиль і що вона досить тактовна. Вона розмовляла зі слугами місцевою говіркою, і ти казала, що це ознака гарного тону. Ти дійшла навіть до того, що показувала приятелькам дагеротип, де її увічнено ще п'ятнадцятирічною дівчинкою у хустині. Ти вивчила пісеньку, в якій славилися старі селянські родини — «шляхетніші за всіх шляхетних»… Якою ти була тоді лібералкою! Материнство повернуло тобі простоту й природність.
Ніяк не наважуся розповісти про ту ніч. Вона була задушлива, ми навіть не причинили віконниць, хоча ти страшенно боялася кажанів. Ми ж добре знали: під вікном шелестить стара липа, а нам здавалося, ніби хтось дихає в кутку кімнати. Іноді листя лопотіло на вітрі, ніби періщила злива. В місячному сяйві блищала підлога і примарно біліла одежа, кинута жужма. Ми вже не чули гомону з гомінливих лук, тепер там стояла тиша.
Ти сказала:
— Спімо, треба спати…
Але вві сні, зморені, ми не знаходили спочинку. З безодні забуття поставав привид. Тінь не відомого мені Рудольфа. Тільки-но мої руки обіймали тебе, в твоєму серці воскресав його образ.
А коли обійми попускалися, ми вгадували його присутність. Я не хотів, я боявся зазнати страждань. Інстинкт самозбереження змушує нас боронити своє щастя. Я знав, що не можна розпитувати тебе. Навіщо ворушити болото, мертвоводдя; це підложжя гнилі, цю смердючу таємницю я не збираюся витягувати з твані. Я мовчав. Але тебе, бідолаху, мучила потреба вилити в словах ошукану, незаспокоєну жагу. Досить було, щоб вихопилося в мене запитання:
— Та хто ж зрештою цей Рудольф, хто він такий?
— О, мені давно треба було тобі розповісти… Та ні… Нічого серйозного, заспокойся.
Ти говорила пошепки і скоромовкою. Твоя голова вже не спочивала на моєму плечі. Мізерна відстань, що розділяла наші тіла, раптом стала нездоланною.
Син австрійки і великого промисловця з Північного департаменту… Ти з ним познайомилася в Ексі, куди тебе привезла бабуся позаторік перед тим, як ми зустрілися в Люшоні. Він приїхав із Кембріджа. Ти мені його не описувала, але я відразу обдарував його всіма чарами, яких бракує мені. У місячному світлі видно було мою руку, що лежала на простирадлі,— велику селянську руку з вузлуватими пальцями й короткими нігтями. Ви не чинили нічого поганого, казала ти, хоча він поводився не так ґречно, як я. Твого зізнання докладно я не пам'ятаю. Та годі про це. Йдеться зовсім про інше. Якби ти його не кохала, я б поступово втішився і вибачив би тобі короткий нещасливий роман, що занапастив дитячу невинність. Але я одразу ж себе запитав: «Не минуло ще й року після цього великого кохання, тож як вона змогла покохати мене?» Я весь похолов із жаху: то все це фальш, сказав я собі, вона мені брехала, не прийшов до мене порятунок. Як я міг повірити, ніби дівчина кохає мене? Таких, як я, ніхто не кохає!
Ще мерехтіли досвітні зорі. Прокинувся дрізд. У листі зашелестів вітер; він долинув до нас і обвіяв прохолодою наші тіла, освіжив очі, запалені безсонням. Усе було так, як і тоді, коли я почував себе щасливим. Якихось десять хвилин тому я упивався щастям, а ось тепер уже думаю: «Коли я був щасливий…» Я спитав:
— Він не захотів тебе?
Пам'ятаю, як ти скипіла, як засичала, коли я зачепив твоє самолюбство. Звичайно, все було навпаки: він закохався й дуже пишавсь, що одружиться з дочкою Фондодежів. Але його батьки довідалися, що двох твоїх братів згубили ще в юності сухоти. А що він сам мав кволе здоров'я, то його родина й слухати не хотіла про шлюб.
Я розпитував тебе дуже спокійно, а ти навіть і гадки не мала, що усе занапащаєш.
— Бачиш, любий, так воно судилося нам обом, — казала ти мені.— Ти ж знаєш, які горді в мене батьки, їй-богу, аж смішно! Можу навіть тобі признатися: вони образилися, що весілля моє зірвалося, і саме тому це принесло нам із тобою щастя. Ти ж знаєш, якого значення надають у нашому світі здоров'ю, коли йдеться про шлюб. Мамі здавалося, що все місто знає про цю пригоду. А що, як мене вже ніхто не візьме? І я посивію дівкою… Вона все думала, думала про це, просто місця собі не знаходила. Кілька місяців вона мені просто жити не давала. Ніби мало мені було власного смутку… І таки переконала і тата, і мене в тому, що «таку тепер ніхто не візьме».
Я не вимовив жодного слова, яке б змусило тебе насторожитися. А ти все приказувала, що так уже нам судилося, таке випало нам кохання.
— Я покохала тебе з першого погляду. Перш ніж вирушити до Люшона, ми їздили поклонитися Лурдській богоматері. І тільки-но я тебе побачила, одразу збагнула: молитву нашу почуто.
Ти й гадки не мала, як мене обурили ці слова. Ваші вороги насправді вищої думки про релігію, ніж ви собі уявляєте, вони й самі про це не здогадуються. Інакше чому їх обурює ваше нице використання релігії? А для вас прохати всяких земних благ у того самого бога, якого ви називаєте отцем небесним, — річ
