Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Я не помилився. З'явившись учора серед вас, я сплутав ваші плани. Лише за дитячим столом було весело, бо в страсну п'ятницю дітей годують шоколадом і тартинками з маслом. Я ще не зовсім розрізняю їх: моя онука Жаніна має дитину, що почала вже ходити… Я всім їм показав, що таке добрий апетит. Ти послалася на моє здоров'я й похилий вік, аби виправдати мене перед дітьми за цю котлету. Мене вжахнув Юберів оптимізм. Він сказав якось надто переконано, що скоро на біржі все піде гаразд, але так запевняють себе люди, коли йдеться про їхнє життя чи смерть. Він усе-таки мені син. Цей сорокалітній чоловік — мій син, я це знаю розумом, але не відчуваю серцем. І несила мені дивитися в очі цій істині. А що, як справи в нього підуть кепсько? Фінансист, який дає власникам такі дивіденди, грає й ризикує великими грішми… Того дня, коли на карту буде поставлено честь родини… Честь родини! Кому-кому, а цьому ідолові я не принесу себе в жертву. Я поклав собі: будь-що витримаю удар, не розчулюся. Тим більше, що, крім мене, є ще старий дядько Фондодеж — він розщедриться, якщо я не розщедрюся… Але я забалакався, верзу казна-що… Мабуть, не хочеться згадувати ніч, коли ти, сама того не відаючи, занапастила наше щастя.
І все-таки дивно — ти ніби нічого не пам'ятаєш… А в ті недовгі години нічної задухи вирішилася наша доля. Отож у кімнаті… Кожне слово, вимовлене тобою, віддаляло нас, а ти цього й не помітила. Твоя пам'ять захаращена тисячею непотрібних спогадів, а про це нещастя нічогісінько в ній не збереглося. Ти хизуєшся своєю вірою в потойбічне життя, а сама ж позбавила мене вічного життя тієї ночі! Перше моє кохання зробило мене чутливим до тієї атмосфери віри й поклоніння богові, що заповнювала твоє життя. Я кохав тебе, кохав усе, що складало твою духовну істоту. Я зворушувався, коли ти ставала навколішки в своїй довгій, як у школярки, сорочці…
Ми жили тут, у цій самій кімнаті, де я пишу свою сповідь. Чому ж після весільної подорожі ми оселилися в Калезі, в моєї матері? (Я не допустив, щоб вона віддала нам Калез, витвір її рук, її любов). Згодом, плекаючи свою ненависть до тебе, я пригадав деякі обставини, спершу я якось не надавав їм значення, а може, я умисне не хотів їх помічати. Передусім твоя сім'я під приводом смерті вашого далекого родича вирішила не грати весілля. Ясно було, що вони просто соромляться твого невдалого шлюбу. Барон Філіпо розповідав усім у Баньєрі-де-Люшоні, що його молода своячка «втьопалася» в якогось хлопця, правда, чарівного й, безперечно, з блискучим майбутнім, та ще й багатія, але простого коліна.
— Ну, розумієте, ніякого роду.
Він казав про мене так, ніби я був байстрюком. А проте йому здавалося вигідним, що я не маю родичів, — не треба за них червоніти. Моя мати, загалом поштива старенька, знає своє місце. І нарешті треба ж рахуватися і з тобою: ти, мовляв, росла мазункою й крутила батьками як хотіла; а мої статки, виявляється, чудові. Навіть Фондодежі і ті могли погодитися на такий шлюб, заплющивши очі на всі мої вади.
Всі ці плітки, звісно, дійшли до мене. Власне, я не дізнався нічого нового. Я так тішився своїм щастям, що не зважав на ті плітки. До того ж мені подобалося, що весілля наше відбудеться трохи не таємно: хіба я знайшов би приятелів у тій голодній зграї, де я верховодив? А гордощі не дозволяли мені звернутися до своїх учорашніх ворогів. Цей блискучий шлюб давав мені нагоду зійтися з ними; але я так чорню себе в цій сповіді, що можу й не приховувати однієї риси моєї вдачі: непохитну волю до незалежності. Я ні перед ким не принижувався, завжди був вірний своїм переконанням. Коли ж одружився, я пішов на деякі поступки, і мене навіть мучило сумління. Я обіцяв твоїм батькам не заважати тобі виконувати релігійні обряди, але щодо самого себе зобов'язувався тільки не зробитися франкмасоном[6]. А втім, інших вимог переді мною не ставили. В ті роки релігія цікавила тільки жінок. У світському товаристві вважали, що для чоловіка досить лише «супроводжувати дружину на обідню». А в Люшоні я вже довів, що не противлюся цьому.
Коли ми повернулися з Венеції — у вересні дев'яносто п'ятого, — твої батьки не запросили нас у замок Сенон під тим приводом, що там гостює багато їхніх друзів і друзів Філіпо, тому вони не мають жодної вільної кімнати. І тоді ми вирішили пожити якийсь час у моєї матері. Нас анітрохи не бентежив спогад про наше хамське ставлення до неї. Ми згодилися жити разом з нею доти, доки нам буде зручно.
Мати й не збиралася злорадіти.
— Увесь будинок — ваш, — сказала вона. — Можете запрошувати гостей по своїй уподобі, я заб'юся в. куточок, ніхто мене й не побачить. — Вона казала: — Я вмію бути непомітною.
А ще казала:
— Та я ніколи не сиджу вдома.
Справді, вона багато поралася на винограднику, у винарні, у пташарні, в пральні. Після обіду вона піднімалася до себе в кімнату перепочити і вибачалася, коли зустрічала нас у вітальні. Перш ніж увійти, вона стукала в двері; мені довелося сказати, що так не заведено. Вона навіть набивалася вести наше господарство, але ти не завдала їй такої мороки. Ти не мала бажання принижувати її, ти ставилася до неї доброзичливо. І якою сумирною вдячністю вона тебе віддарувала!
Усі її страхи були марні: ти не так уже й розлучила її з сином. Я навіть став привітніший
