Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Весь другий поверх займала родина Фондодежів. Їм відведено покої короля Леопольда.
— Треба ж бути такими марнотратцями! — казала мати.
Але це не заважало їм платити з запізненням (вони заорендували у нас велику ділянку — цю землю ми мали біля гавані,— щоб складати там товари).
Ми обідали за табльдотом, а вам, Фондодежам, подавали окремо. Пригадую ваш круглий стіл біля вікна. Твоя гладка бабуся ховала свою лису голову під чорним мереживом, де поблискував стеклярус. Мені все здавалося, ніби вона всміхається до мене. Я помилявся: то в, неї були маленькі очиці і рот до вух, вузький, мов шпарка. Їй прислуговувала черниця з брезклим жовтим обличчям, обрамленим накрохмаленим чепцем. А твоя мати… яка вона була вродлива! Вбрана в чорне, завжди в жалобі за двома своїми померлими дітьми. Це в неї, а не в тебе спершу я закохався і нишком милувався на неї. Мене бентежили її оголена шия, плечі й руки: вона не носила ніяких коштовностей. Я збирався діяти в дусі стендалівських героїв і щоранку давав собі слово до вечора заговорити з нею або підсунути їй листа. Тебе я майже не помічав. Я вірив, що дівчата мене зовсім не цікавлять. До того ж ти мала пихату звичку ні на кого не дивитися, — в такий спосіб ти вміла віднадити будь-кого.
Якось, повернувшись із казино, я застав матір за розмовою з пані Фондодеж, облесливою, надто люб'язною від неймовірних зусиль знизитися до рівня своєї співрозмовниці. Мама, навпаки, говорила все навпростець: таких орендарів вона тримала в лабетах, в її очах Фондодежі були просто недбайливі платники. Селянка, землевласниця, вона не йняла віри торгівлі та її зрадливому щастю.
— Звісно, — сказала вона, — я вірю підписові пана Фондодежа, та бачте…
Тут я її перебив. Уперше я втрутився в ділову розмову. Пані Фондодеж дістала сподівану пільгу. Згодом я часто переконувався, що селянський інстинкт матері її не ошукав: твоє сімейство коштувало мені задорого, і коли б я потурав вам, твій син, твоя дочка, чоловік твоєї внучки одразу прогайнували б мої статки, все поглинув би їхній гендель. Їхній гендель! Контора на першому поверсі, телефон, друкарка… А позад цієї декорації гроші летять за вітром! Але я трохи збиваюся на манівці… Отож-бо ми познайомилися 1883 року, в Баньєр-де-Люшоні.
Тепер уся ваша бундючна родина зустрічала мене усмішками. Глуха бабуся бубоніла щось собі під ніс. А з твоєю матір'ю мені випало кілька разів перемовитися після обіду; вона була якась пісна і зовсім не відповідала моїм романтичним уявленням про неї. Ти не ображайся, що я таке згадую, але її розмова була банальна, її думка оберталася в тісному колі, а мова вражала убозтвом — уже за три хвилини мені ставало нудно, і я не знав, як підтримати бесіду.
Відкинувшись від матері, я почав приглядатися до дочки. Я не одразу помітив, що нас ніби заохочують до зближення. Чи ж могло мені спасти на думку, що Фондодежі бачать у мені вигідного жениха? Мені в пам'яті запала поїздка в долину Лілей. Бабуся та її черниця сидять ззаду, а ми з тобою попереду. Найманих екіпажів у Люшоні, хвалити бога, не бракувало. Тільки Фондодежі могли додуматися взяти аж туди свою коляску.
Коні йшли ступою, круг них вилися рої мух. Обличчя в черниці лисніло, очі були приплющені — вона куняла. Бабуся обмахувалася віялом, купленим у саду Етіньї,— на ньому було зображено, як матадор заколює чорного бика. Хоча стояла спека, ти натягла довгі, до ліктів, рукавички. Все на тобі було біле, навіть високі черевики. Ти сказала: «По смерті братів я дала обітницю носити лише біле». Я тоді не знав, що то таке — «носити за обітницею біле». Згодом я довідався, що в твоїй родині всі були схильні до цієї химерної побожності. Але в моїй душі діялося тоді таке, що все мені здавалося вельми поетичним. Як тобі пояснити, щo ти збудила в мені? Раптом відчути, що ти не бридкий, що ти не осоружний дівчині і, може, навіть їй до вподоби… Яким важливим у моєму житті став вечір, коли ти сказала:
— У вас такі довгі вії, аж дивно для хлопця.
Я старанно таївся зі своїми передовими поглядами. Пам'ятаю, на тій прогулянці ми з тобою вийшли на узвозі з екіпажу, щоб коням легше було братися вгору; твоя бабуся й черниця заходилися перебирати чотки й завели «Богородицю», а старий візник, вишколений за довгі роки служби, покликав на передку: «Амінь!» Ти, всміхаючись, скидала на мене оком. Але я залишався незворушним. Я охоче ходив з вами в неділю на пізню обідню. Служба божа не будила в мені ніяких метафізичних думок. Це був просто культ, та ще й культ того класу, до якого мене прийнято і з чого я пишався; це щось схоже на віру предків, збережену буржуазією, — низка обрядів, позбавлених усякої ваги, крім соціальної.
Інколи ти крадькома позирала на мене, і спомини про ті обідні поєднувалися в мене з чудовим відкриттям: виявляється, я можу подобатися, зацікавлювати, хвилювати. Мені здавалося, що ти відповідаєш взаємністю на моє кохання. Та хіба щось важили мої власні почуття? Головне — я вірив у твоє кохання; я віддзеркалювався в іншій істоті, й відбитий образ мій її анітрохи не відштовхував. Я солодко спочивав душею, я весь розквітнув. Ніколи мені не забути, як під твоїм зором розтанула крига, що сковувала мене, як ожила моя душа, і в ній прокинулися замулені джерела. Звичайнісінькі прояви ніжності — потиск руки, квітка, збережена в книжці,— все було для мене нове, все розчулювало мене.
Лише матері нічого не перепадало від цього оновлення. Бо я відчував: вона вороже ставиться до моєї мрії, яка поволі зріла в мені і мені самому здавалася шаленою. Я сердився, що мати не поділяє мого захвату. «Невже ти не бачиш, ці люди хочуть підманити тебе?»— примовляла вона, і гадки не маючи, що її слова могли занапастити мою безмежну радість — бути нарешті коханим для когось. Живе на світі дівчина, якій
