Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

Атож, у певні хвилини свого життя я був здатний осягнути й такі таємниці, і це могло б зблизити мене з тобою.

А втім, того ранку зворушення моє тривало хіба якусь хвилинку. Пам'ятаю, як я повернувся назад до будинку. Ще не було восьмої години, а сонце вже пекло. Ти сиділа біля вікна, нахиливши голову, одною рукою притримувала волосся, а другою розчісувала його щіткою. Мене ти не бачила. Я зупинився і, підвівши голову, якусь мить дивився на тебе з лютою ненавистю. Минуло стільки років, а мені ще й досі ніби гірко в роті від тієї ненависті.

Я побіг до свого кабінету, відімкнув скриньку, де в мене лежала зібгана хусточка, та сама, що нею я витер твої сльози того вечора, коли ми були на Верхньому Баньєрі,— ту хусточку я, дурень, сховав тоді в себе на грудях. Тепер я дістав її, прив'язав до неї камінь, ніби до шиї живого пса перед тим, як його утопити, і кинув її в болітце, яке звуть у нас «мочарем».

Відтоді почалася наша гра у мовчанку, що триває вже сорок років. Ніхто сторонній не помітив би катастрофи. Все ніби йшло, як раніше. Не припинилася наша тілесна близькість, але коли ми обіймали одне одного, вже не поставав перед нами привид Рудольфа і ти вже ніколи не вимовляла страшного імені. Він прийшов на твій поклик, почав никати круг нашого ложа і таки зробив своє — знівечив подружнє щастя. Після того лишалося тільки мовчати чекати, як потягнуться низкою пов'язані між собою наслідки невидимої катастрофи.

Ти, мабуть, картала себе за те, що все мені розповіла. Ти не думала, що твоя сповідь була така важлива, а просто вважала, що краще не згадувати цього імені в наших розмовах. Не знаю, чи помітила ти, що ми вже не шепотілися, як давніше, ночами. Скінчилися наші безугавні розмови. А коли ми й розмовляли, то зважували кожне слово. Ми обоє були тепер обережні.

Вночі я прокидався, мене будила душевна мука. Тепер я — мов той лис у пастці, мені не вирватися. Подумки я малював собі сцену нашої вирішальної розмови. От я брутально тусаю тебе і скидаю з ліжка: «Ні, я не обманювала тебе, — гукнеш ти, — я тебе справді покохала…» Авжеж, за браком ліпшого. Та й хіба важко запевнити чоловіка, що ти його любиш, досить лише до нього приголубитися. Але ж я не страшидло: перша-ліпша дівчина, якби щиро покохала мене, мала б від мене все, що їй забаглося б. Іноді я аж стогнав ночами, а ти не прокидалася.

А втім, коли ти вперше завагітніла, всі розмови стали зайві, наші взаємини потроху змінилися. Про вагітність ти сказала мені перед винобранням. Ми повернулися до міста, в тебе був викидень, і кілька тижнів ти пролежала в ліжку. Навесні ти завагітніла знову. Треба було доглядати тебе. І от потяглися роки: ти вагітніла, народжувала, хворіла, годувала — приводів було більше ніж досить, щоб віддалитися од тебе. Я пустився в таємну розпусту — дуже таємну, бо я вже багато виступав у суді, був «при ділі», як казала мама, і мусив шануватися. Для походеньок у мене були певні години, це стало для мене звичкою. Життя в провінційному містечку розвиває в гультяя інстинктивні хитрощі, як у цькованої тварини. Не бійся, Ізо, в мене стане тактовності не розповідати тобі про все це паскудство. Я не малюватиму пекельної скверни, хоч нею я поганив себе майже щодня. Ти колись урятувала мене від пекла, і ти ж таки знову вкинула мене в пекло.

Навіть якби я поводився не так обачно, ти б усе одно нічого не помітила. З народженням Юбера виявилася твоя справжня вдача: ти природжена мати і тільки мати. Ти зовсім мене занедбала, просто не помічала; ось уже про кого можна сказати: тільки й світу у віконці, що діти. Зробивши тебе матір'ю, я виконав усе, чого ти чекала від мене.

Поки діти були ще писклятами, вони не цікавили мене, ми не мали з тобою ніяких сутичок через них. Сходилися ми тільки в години, призначені за подружнім ритуалом для звичного тілесного єднання, коли душею чоловік і жінка безмежно далекі одне від одного.

Ти згадала про моє існування лише тоді, коли я, на твою думку, зробився небезпечний для твоїх дітей. Ти зненавиділа мене, коли я заявив свої права на них. Зараз я тебе порадую визнанням: у мене тоді прокинувся не батьківській інстинкт, а ревнощі: я заздрив цим малим, що збудили в тобі таку палку любов. Так, щоб покарати тебе, я намагався забрати їх у тебе. Я виставив, звичайно, високі резони, заговорив про обов'язок. Я, бачте, не бажав, щоб святенниця знівечила душі моїм дітям. А насправді не про те йшлося.

Чи доведу я до кінця колись цю розповідь? Я почав писати її для тебе, а тепер мені здається, ти не читатимеш її далі,— не стане ні терпцю, ні охоти. Власне, я пишу для самого себе. Старий адвокат, я оце впорядковую теку з безнадійно програною справою про моє життя, переглядаю папери, проваливши позов. Знову благовіст… Завтра великдень. Доведеться зійти вниз і посидіти з усіма задля святого дня, бо я ж тобі обіцяв.

— Діти нарікають, що зовсім тебе не бачать, — сказала ти сьогодні вранці.

Поруч із тобою біля мого ліжка стояла Женев'єва. Ти вийшла, щоб залишити нас із дочкою на самоті: ти збиралася щось попрохати в мене. Я чув, як ви перешіптувалися в коридорі.

— Краще тобі першою з ним побалакати, — казала