БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько
Токай. Дивовижна земля, чиєю кров’ю є найкраще вино. Токай. Такої статті нема у 12-томній Українській радянській енциклопедії. В УЗС (тритомній), виданій у тридцятих роках у Львові, Станиславові, Коломиї, є такий артикул. Звичайно, вони ще нічого не знають про трагедію. Бо жодна енциклопедія не може передбачити трагічної випадковості, яка станеться через 76 років. Тож Токай між англійським філантропом Тойнбі і Токантінс - рікою в Східній Бразилії 2600 км завдовжки. Мадярське містечко біля підніжжя Ґедялі (ми ще зазирнем у цю статтю). 6 тисяч мешканців, славне вино. Надзвичайне біле вино… Тепер Ґедялі - трахітовий гірський ланцюг, що тягнеться від Пряшева до Токаю, 1092 м заввишки. На збочах винниці токайського винограду. Це УЗС. Тепер з того самого року. Видавництво «Velhagen und Klafing» у Лейпцизі. «Das Bild der Erde» - образ землі - «новий атлас у 100 сторінках мап». Токай якраз на Тисі. На Тисі, яка тиждень тому стала мертвою й отруйною, як тисячі мішків потовчених сливових кісточок. Вмерла риба, вмерли рослини і криниці. Бо в Тису, а далі в Дунай витекли ціаніди.
У маленькому засніженому містечку Бердійові в Словаччині недалеко від Пряшева, де починаються Ґедялі, які закінчуються в Токаї, є середньовічна вуличка, де в одному з будинків мешкає винарня «Токайські вина». 50 сортів на розлив, 10 літрів - 200 корун (це значить 20 гривень), 2 гривні літра найвартіснішого соку землі Середньої Європи. Чоловіки, п’ючи ще і ще шклянку медвяного вина, плакали. «Слухай, чоловіку, - казав один, - там, у Токаю, на березі Тиси через кожну другу хату гніздо бузька. Що вони будуть їсти? Нашу отруту? Та вони повмирають. І виноград теж. Це вино останнє на кілька років наперед». Вони плакали і пили, і молили Бога, аби якнайскорше біда минула, стекла. Аби якнайменше історій виросло з неї. Бо тут, у Середній Європі, все дуже близько.
25. 02 Відчуття Батьківщини включає дуже багато понять. З наймасштабніших - це держава, суспільство, народ, мова, земля, історія, люди, міфи, культура. І все якось так складається, так усе останнім часом якось прямує, що надійними, справді українськими і незрадливими залишаються лише міфи і, звичайно, земля. Покалічена, понищена і засмічена, але безглуздо прекрасна. Починаєш розуміти індіанців, починаєш розуміти чеченців, які є хоча б тому, що залишається хай саме каміння. Таке враження, що незабаром і наша справжня батьківщина залишиться власне на рівні землі. І ця земля не перестає бути рідною, твоєю. Незалежно від того, якій державі належить, які люди нею ходять, якою мовою говорять, в якій культурі купаються і якій історії моляться. На цих українських ландшафтах навіть лишайники на мертвому дереві чи розколеному камені залишаються вірними нашим міфам, які вміють триматися хоча б вітру - якщо нічого іншого вже не буде.
Це все цілком недавно я відчув, побувавши в найглухішому куті колишньої Лемківщини. Колишньої, бо там уже нема ніяких лемків, нема навіть лемківських пісень. Лише прекрасна пустка, нерівності рельєфу якої зафіксували назавжди інтонації лемківської міфічної космології. Цей майже безлюдний кут поділений між Південно-Східною Польщею і Північно-Східною Словаччиною. Збереглася топоніміка - імена місць - Маґура, Бехерів, Конечна, Гладишів, Горлиця, Баниця, Крива, Воловець, Низький Бескид. Залишилося те, що незрадливе, - гори, доли і потоки. Залишилися антикварні сувеніри - ніби із сірників складені церкви, типові хати. Вони називаються хижі - довгі й лагідні, під одним дахом житло і людей, і худоби, бидла; залишилися талісмани стежки між горами, долами, потоками, церквами і хижами. Людей дуже трохи, у нас нема таких малолюдних місцевостей (хіба Ґорґани), але люди не ті, тих забрали до одного ще в 1947 році. Дехто потому, щоправда, вернувся, але вернувся вже іншим. Тут на кожному кроці можна вивчати дві дисципліни - як руйнуються невживані дерев’яні будівлі і як на покинених людьми територіях відбуваються процеси природного лісовідновлення. Але, незважаючи на весь жаль за цими нашими горами, які вже формально не належать нам, найперше виникає дві думки. Номер перший - оце справжня батьківщина, на тому незрадливому рівні землі і міфів. Номер другий - добре, що там залишилися сама земля і міфи, і нічого іншого, що б їх могло знищити чи образити. І пост-скриптум - якщо у нас тут буде вже все чуже, останні українські індіанці мають для відступу заповітну лемківську резервацію.
09. 03 Міські мешканці звикли оцінювати погоду і різні природні явища лише з огляду на їх зручності і вигоди. Селяни, землероби, садівники, лісівники і пасічники мислять трохи ширше - їм ідеться не про себе, а про звірів, комах, дерева, бруньки, пагони, цибульки, зерна, квіти, листя, плоди, ягоди і коріння, якими вони опікуються. Зрештою, опікуються лише для того, щоб з’їсти самим або віддати тим, хто живе в містах і погоду оцінює лише з огляду на власні вигоди. У цьому завуженні світогляду причина найбільших нещасть людства. Але так є споконвіків, і виявляється, що ті поодинокі люди, які чують спів трави, просто не можуть і вже ніколи не зможуть переконати зважати на нього тих, хто цього співу не чує. Позавчорашній сніг сприймався по-різному, як неприємність, вибрик, жарт, радість, ускладнення, перешкода, безсенсовість, абсурд, фраґмент, який нічого врешті не значить і - крім кількох відкладених рейсів - нічого не міняє. Адже все одно вже весна і цей короткочасний сніговий бунт вгамується через кілька днів. Сніг випав отже позавчора, а через кілька днів, тобто сьогодні, по ньому залишилися тільки сліди. Здається, він справді нічого не змінив.
Але таке твердження правильне лише в системі координат людської - антропоцентричної - логіки. Насправді два дні снігу врятували ціле плем’я, ціле військо Божих істот. Цей маленький мужній і прекрасний народ уже знемагав від людської навали. Щодня його найкращих чоловіків, найвродливіших жінок з ненародженими дітьми, його найбільших мудреців убивали людські руки, а тіла вивозили до міста і там на площах виставляли на повільне тління. Щобільше, люди руйнували їхні оселі, випорпували з землі їхні скарби, міняючи на гроші для дешевих розваг.
День снігопаду і кілька днів укритої снігом землі дали можливість цьому народові перепочити. За короткий час, відпущений до нового наступу людей, лісові племена крокусів, підсніжників і пролісків устигли вже багато. Одні з них скинули в ґрунт запліднене насіння, інші відмерли, врятувавши цим
