БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько
У тепле молоко додається трохи ґлєґу - і молоко кисне. З нього роблять сир, текучий і одночасно в’язкий. Шматочки такого сиру запихають у гарячу воду і там швидко ліплять якусь фіґурку - є коники, олені, баранчики, калачики. Коники можуть бути осідлані, зі зброєю і навіть з бочівками, перекиненими через сідло.
Зліплену скульптуру треба вкинути до розчину солі, щоб сир закріпився. Від того, яка концентрація солі, залежить стійкість сирної фіґурки.
Походження цих витворів ще незнаніше, як те, звідки взялися наші гори. Але такі грудки витягненого у певний спосіб сиру є справжнім символом гірської країни. Якби з Карпат треба би було щось вивозити контрабандою, то сирні коники якнайкраще надавалися б до цього. Бо вони - надзвичайні. Відразу розумієш, що це щось незрозуміле, але дуже значне.
10. 02 Вже давніше я зрозумів, що коли на тебе націлена зброя, то це ще нічого не означає, бо якщо вона націлена по-справжньому, то вже нема що робити, а коли напівсправжньо, то вона не вистрілить. У мене цілилися багато разів, і завжди все минало. Треба було лише спокійно поводитися, хоча під прицілом мені пропонували якісь дурнуваті речі - скочити чи з поїзда, який мчав, чи з височенного моста, відмовитись від чогось дуже важливого чи ще щось неможливе. Але це все фраґменти, про які скоро забуваєш. Стріляли рідше і майже завжди не прицільно. Прицільно по мені стріляли лише раз - тоді я мав би загинути замість друга. Але і з цього нічого не вийшло. У мене не вцілили. І саме це забезпечило другові ще трохи щасливого життя. Я рідко мав таких надійних друзів. І таких досконалих. Він називався Рудько. Я так його назвав. Великий, подібний на вовка, але жовтий і довгошерстий пес. З дивовижними очима тигра або рисі - бурштиновими, глибокими і мудрими. І брови. Абсолютно людські коричневі брови. Він уже був цілком дорослий і з величезним досвідом найгірших речей, коли прибився на нашу гору. Якось відразу прив’язався до мене. Спочатку міг час від часу гаркати, коли я пестив його, бо ніжність видавалася йому чимось незвичним і підступним. Але незабаром звик. Лише я міг пестити його так, як хотів. Незважаючи на те, що почав жити з нами, Рудько ніколи не заходив до хати. Я підозрюю, що він мав клаустрофобію. Він запровадив на подвір’ї свої порядки - не допускав на нього нікого, крім членів сім’ї, страшенно переслідував поштарів, вигавкував на всі поїзди. Ненавидів усе, що могло означати навіть найменші зміни в ритмі нашого життя. Крім того, чомусь охороняв мене від кількох родичів і вважав, щоб я з ними не зустрічався. Часом міг знервуватися і когось погризти.
Власне не покусати, а погризти. Через певний час список погризених був майже ідентичний зі списком усіх, хто жив біля нас. І тоді дорослі сусіди вирішили, що пора його позбутися. Один із них мав рушницю, інші просто почали висліджувати Рудька. Пес щось відчув і перестав ходити прилеглими територіями.
Я біг ярком, коли над головою почала свистіти картеч. Від здивування я не впав на дно, а виглянув з яру і почув ще кілька посвистів біля голови, і побачив сусідів-мисливців, які стріляли в мій бік. Стріляли, бо з яру виглядала лише моя голова, яка за кольором і кудлатістю нагадувала якусь частину Рудькового тіла. Коли стрільці опритомніли, вони довго цілували і обіймали мене. І неначе комусь, хто повернувся з того світу, пообіцяли ніколи не переслідувати мого друга. Звичайно, як писано в найдавніших книгах, через певний час свою обіцянку вони легко порушили. Думаю, що, якби мене того дня застрелили, це сталося б ще швидше.
15. 02 Це було 800 років тому. Напередодні великого посту Франциск з Асижу, який уже був святим, але тоді ще не канонізованим, перебував у місцевості, що називалася Перуція. Там було велике озеро з острівцем посередині. Франциск зупинився переночувати під час своєї мандрівки в бідній оселі одного господаря, який, розуміючи святість гостя, прийняв його з надзвичайною уважністю. Вночі на святого зійшло натхнення - подібно як Христос перебути весь великий піст узагалі без ніякої іжі. Місцем для цього мав стати острів на озері. Вранці Франциск попросив господаря відвезти його до острова, залишити там без ніяких харчів і не приїжджати всі 40 днів аж до шостого четверга. Господар мав також нікому не сказати про те, що Франциск перебуває в цій місцевості. Святий не хотів, щоб його учні, прихильники стали свідками його духовного подвигу. Отже, вони попливли. Холодна весняна вода студила босі ноги Франциска, коли він сходив з човна. Човняр залишив усе ж таки аскетові дві маленькі буханки хліба - ану ж той не витримає цілком без їжі - і відплив, запевнивши, що дотримається обіцянки мовчати. Франциск знайшов на безлюдному острові місце, де густо сплелися між собою гілки дерев, і в такій природній альтанці спинився, щоб пробути незворушно в побожних роздумах понад місяць.
Через сорок днів човняр приплив до острова. Франциска він застав на тому ж місці. Той був змарнілий, але виглядав таким самим жвавим і бадьорим, як завжди. Втративши лік дням, Франциск навіть не сподівався, що час його героїчного посту вже минув. Він був готовий перебувати тут ще довго.
Господар звернув увагу на те, що один хлібець залишився неторканим, а в другому бракує трохи менше, ніж половини. На це святий зізнався, що міг би обійтися зовсім без хліба, але йому здалося, що було б гординею відбути цей піст так само, як і Христос, - без жодної крихти хліба. Тож цей шматочок хліба був з’їджений для того, щоб не рівнятися до того, що зміг зробити Ісус.
Це було 800 років тому. Але деякі події вміють обійтися з часом так, що здається, ніби вони відбувалися вчора або - ще правдоподібніше - тривають у ці хвилини.
22. 02 Ця історія коротка, як і кожна трагедія, яка відрізняється від біди і драми саме часовим параметром. Власне своєю короткістю. Трагедії не тривали. Їх
