Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд

*Алекс

П’ятниця виявилась не зовсім вдалою. Річ повідомив мені, що вони з Евеліною в лікарні. В його голосі я почув нотки страху. Здається, він хвилювався за свою колишню. Весь цей час він намагався запевнити нас з Бертом, що ненавидить її через те, що вона зробила з Білкою. Проте, чи вірив він сам в те, що дівчина, яка так сильно його кохала, могла отруїти його коня? Думаю, що в нього були сумніви й водночас його гризла власна совість за те, що він так холодно ставиться до неї. Я старався триматись якомога далі від компанії Евеліни, щоб просто не дратувати свого друга. Проте, це було доволі складно, особливо, коли моя люба сестричка стала їхнім другом.

Сьогодні вони всі разом поїхали до Евеліни, щоб навдати її. Вдома нікого не було, тому я вирішив піти на старе футбольне поле, щоб потренуватись. Окрім боксу я ще й захоплювався футболом. У вівторок в нас важливий матч і я, як капітан команди, маю бути готовим до всього. Після невеличкого тренування я важко видихнув і розлігся на траві. Зараз я чув лише своє збите дихання та стукіт серця. Мій телефон завібрував і я прийняв виклик. Як виявилося, це був Річард.

— Привіт, Річ. — Я перевівся в сидяче положення, щоб мені було комфортніше з ним розмовляти. — Як там Евеліна?

— Вже краще... Я дізнався про те, хто винен в її падінні. Це все підлаштувала Сабріна разом з Асею. Я не можу тобі наказувати, але рекомендую триматись якомога далі від цієї дівчини. Вона нічим не краща за Сабріну.

— Я тебе зрозумів. Насправді я вже казав їй, що мене цікавить лише секс, але здається Ася так не вважає. Потрібно таки розірвати з цією дівчиною всі можливі зв’язки.

— Ти правий. Я теж порвав з Сабріною. А що у вас з Бертом? Ти справді закохався в сестричку і не хочеш віддавати її другу? — По той бік слухавки я почув гучне хихотіння Річарда.

— Іди до біса, Вілер. Справді, я вже замучився пояснювати всім, що не закохався! — Я вдарив по м’ячу, що лежав біля мене і той покотився в бік воріт.

— Гаразд, не потрібно так голосно кричати, Алексе, — він все ще продовжував сміятись. Я роздратовано видихнув і попрощався з Річем.

Тоді я вирішив нарешті зателефонувати Асі. Вона швидко прийняла мій виклик. Особиста зустріч була б занадто складною для нас обох. Вона б точно влаштувала істерику, тому я вирішив порвати з нею за допомогою смартфона. Можливо, це й жорстоко, але її вчинок розлютив мене і я вважав, що вона не заслужила хорошого ставлення.

— Привіт, котику, — солодко промуркотіла вона. І що вони всі з цими котами? Неначе немає у світі інших тварин.

— Привіт, Асю. Одразу перейду до справи, щоб не витрачати час даремно. Я знаю про ваші з Сабріною витівки й вони стали останньою краплею. Я більше не хочу бачитись з тобою за межами університету. Тепер ми лише одногрупники й нічого більше. — Нарешті я поставив крапку в нашій з Асею історії. Це кінець. Тепер вже назавжди.

— Але ж ти казав, що тобі добре зі мною! — роздратовано промовила Ася.

— Так, мені було добре, але більше ти мене не цікавиш, тому забудь про мене. Впевнений, що ти скоро зможеш знайти мені заміну. — І я справді вважав, що це не складе для неї труднощів. Один помах пальцем і біля неї вже буде один з університетських хлопчаків.

— Козел! — роздратовано прогарчала вона і першою кинула трубку.

Я підвівся з трави й попрямував у бік свого дому. На душі стало легше від того, що нарешті відбулася ця розмова. Надіюсь, що Ася справді все зрозуміла й перестане плекати надії про те, що ми можемо бути разом, бо це неможливо.

Коли я зайшов в коридор, то почув запах чогось горілого. З боку кухні йшов дим. Це що пожежа??? Я швидко побіг туди й побачив Мію, яка намагалася відчепити від сковорідки пригорілий млинець. О Боже, він був чорнішим за землю. Я швидко прочинив вікно й попрямував до неї. Неприємний запах горілого вдарив мені в ніс, а в горлі я відчув гіркий присмак. Я забрав з її рук сковорідку, кинув її в раковину й відкрив воду. Тоді ми почули гучне шкварчання. Я закрив кран, вхопив Мію за руку й швидко потягнув її на вулицю, прикриваючи рота рукавом своєї сорочки. Як тільки ми відчули свіже повітря в ніздрях, то почали кашляти. За декілька хвилин ми вже прийшли до тями.

— Ти що збожеволіла? — я сердито глянув на неї. Мія зігнулась вдвоє і намагалась прийти до тями. — Вирішила спалити будинок і себе разом з ним??? — Вона винувато глянула на мене. Чим вона взагалі думала? Вона ж могла задихнутися.

— Я всього лише залишила її на декілька хвилин. До мене подзвонила мама і я відійшла на хвилинку. — На очах Мії виступили сльози. Вона виглядала наляканою.

— Тебе не вчили, що не можна залишати сковорідку на газі, коли ти кудись йдеш? — Я напружився, коли побачив, як перші сльози покотились по її щоках. Чорт! Я не хотів, щоб вона плакала.

— Пробач... — вона швидко попрямувала в бік будинку. Я підбіг до неї й зупинив, доторкаючись до плечей. Вона тремтіла. Я обернув Мію до себе і закутав у свої міцні обійми. Її руки міцно стиснули мої плечі. Я відчув тепло, яке йшло від неї. Мені захотілось доторкнутись до її волосся і провів по ньому рукою.

— Вибач, діамантику. Я не хотів тебе образити. — Вона підняла догори свої ясні заплакані очі, які зараз були дуже яскраві. Я охопив її лице долонями й почав витирати сльози подушечками великих пальців. Навіть заплаканою вона виглядала до біса привабливою.

— Ти назвав мені діамантиком? — запитала вона, не приховуючи своєї чарівної усмішки.

— Більше ніколи не наближайся до кухні, Даймонд! Я забороняю тобі готувати! — емоційно промовив я, перевівши тему в інше русло, коли сестричка застала мене зненацька.

— То що нам тепер голодними сидіти? Батьки поїхали до якихось друзів твого батька. Вони щойно написали, що повернуться лише завтра, — з сумом промовила Мія. Я трохи послабив свою хватку й вона вибралась з моїх обіймів.

— Не переймайся. Поки в цьому домі є я, то ми не помремо з голоду, Мія іронічно закотила очі. Напевно, вона сумнівається в моїх кулінарних можливостях. Ну що ж, зараз я доведу їй, що кухар з мене кращий, ніж з неї. — Диму вже немає. Можемо повертатись у будинок. — Мія схвально кивнула і ми попрямували в дім.