Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд

— Алексе, що зробив цей бідолашний м’яч? — запитав містер Мейсон, спершись на двері.

Він, як завжди, був у своєму чорному спортивному костюмі. На його підборідді виднілися легка щетина. Його вуста розплились в легкій усмішці. Він завжди в гуморі й мене це дивує. Хіба можна бути настільки позитивним?

Я залишив той нещасний м’яч і підійшов до тренера. Він уважно дивиться на мене й очікує, що я почну першим. Мейсон —  колишній психолог, який бачить мене наскрізь. Від нього неможливо приховати правду. Проте, він завжди міг дати мені хорошу пораду і я любив цього старого, як рідного батька. Він навчив мене всього, що знав сам. Поки тато відходив від смерті матері й займався своїм бізнесом, Мейсон намагався вивести мене з депресії. Батько найняв його моїм психологом. Він допоміг мені повернутися до життя. Водночас саме він прищепив мені любов до боксу. Коли я приходив до нього на сеанси, то він дивився бої. Пізніше, він почав навчати мене. Звісно, що мій батько був не в захваті від ідеї брати участь в боях. Та він намагався не перешкоджати, бо це хобі робило мене щасливим. Проте, все змінилось після одного бою, коли мій супротивник зламав мені руку. Тато заборонив мені займатись цим видом спорту. Та я ніколи не був послушним хлопчиком, який дослухається до його порад. Знаю, що він просто хотів вберегти мене й боявся втратити ще й мене, але, я не міг відмовитись від того, що приносило мені задоволення й змушувало мої очі блищати сильніше, ніж найяскравіша зірка на нічному небі. Тому, зараз я продовжую тренуватись, але про це ніхто не знає. Ну звісно що окрім Мейсона і Мії.

— Алексе, ти відлетів на іншу планету? —  Тренер помахав рукою в мене перед очима. Я кліпнув декілька раз і схаменувся. Здається, моя мовчанка була занадто довга.

— Посварився з другом... — відповів я,  відводячи очі донизу.

— Чому? — я надіявся, що сьогодні він не буде мене розпитувати, але складалось враження, що Мейсон до кінця життя буде не лише моїм тренером, а й психологом.

— Хіба нам не потрібно тренуватись? Бій вже наступного тижня, — спробував втекти від відповіді я.

— Я не буду тренувати тебе, бо твої думки десь далеко звідси. Це немає ніякого сенсу, поки ти не позбудешся їх і не зосередишся на боксі. В чому справа? Ти явно щось не договорюєш. — Мейсон опустився на лавку й вказав мені на неї рукою. Він не залишив мені вибору і я присів поруч.

— Він почав залицятись до моєї зведеної сестри, — буркнув я собі під ніс, закотивши повіки.

— А в чому тоді проблема? Вона не хоче з ним спілкуватися? — спокійно промовив тренер, знизуючи плечима. Він продовжував дивитися на мене, навіть не кліпаючи.

— Ні. Вона не проти. Просто... — Я сам не знав чого я так роздратувався в тій вбиральні. Можливо, це все просто вплив Айседори.

— Ревність — це дуже страшне й сильне почуття. Воно здатне зруйнувати нас зсередини. Проте, завдяки йому ми розуміємо, що людина нам не байдужа. Залишається з’ясувати лише одне: ти ревнуєш друга чи сестру?

Мої щоки залились рум’янцем. Зараз я відчував себе маленьким хлопчиком, якому хотілося уникнути відвертої розмови.

Я скуйовдив своє волосся рукою й глянув на Мейсона. Він широко усміхнувся.

— Можеш не відповідати. Твій погляд набагато красномовніший, ніж ти сам.

— Ні, ви все не так зрозуміли. Я нікого не ревную. Мене просто розізлив той факт, що вони дуже швидко знайшли спільну мову, а ми з Мією весь час на голках. Дуже часто сваримось й вона закривається від мене, неначе квітка у пізню пору.

— Будь-яка квітка рано чи пізно відкриється. Потрібно лише дочекатися світанку. Терпіння, Алексе. В цьому випадку потрібне саме воно. Щоб людина почала довіряти тобі — потрібен час. Проте, ти завжди був нетерплячим хлопчиком. Навіть в боксі ти з перших боїв вже хотів ставати переможцем, хоча й знав, що супротивники набагато сильніші за тебе. Ти звик до того, що дівчата самі падають у твої обійми й тобі не приходиться докладати зусиль, щоб привернути їхню увагу, але в цьому житті не все так просто. Моя дружина жила в сусідньому містечку й мені доводилось кожного дня проїжджати на велосипеді 30 кілометрів, щоб побачити її. Спочатку вона взагалі не звертала на мене уваги й я придумував різні побачення, щоб вона нарешті зацікавилась мною. Далі її батьки були проти того, щоб ми зустрічалися й мені доводилося таємно пробиратися в її кімнату через вікно. Ми покинули наші домівки, щоб нарешті бути разом. Та доля була нещадна до нас і забрала нашого первістка. Та навіть це не розлучило нас. Не буває кохання як в казках. Щоб бути щасливими, потрібно подолати всі труднощі, які підготувала для вас доля.

Якби містер Мейсон писав книги, то я був би його палким шанувальником. Впевнений, що в нього б це чудово виходило. Мій тренер був майстром не лише спорту, а й слова.

— Але, між нами немає ніяких почуттів. Це не любов, а швидше ненависть.

— Ти сам віриш в це? Твій голос тремтить, як гілка під час бурі. Ненависть може бути першим кроком до великого й палкого кохання, а ще вона може бути спровокована першим враженням, яке зазвичай складає хибний образ людини. Признайся самому собі, що ти хочеш цю дівчину. Хоча, ні... Хотіти ти можеш багато кого. Справді. Навіть просто красиву дівчинку, яку ти вважатимеш привабливою. Признайся, що хочеш проводити з нею весь вільний час, розмовляти з нею про всякі дрібниці, дізнатися про неї більше, бачити її усмішку, робити її щасливою, доторкатися до неї та просто засинати в її обіймах...

— Я просто хочу розпочати тренування!

Поки Мейсон промовляв цей довгий список я подумки ставив собі + біля того, щоб хотів зробити з Мією. І на жаль, цих "плюсиків" було до біса багато. Та тренеру я про це не скажу, бо він це назве доказом його теорії.

— Гаразд, Алексе. Зараз я дозволю тобі закінчити цю розмову, але пам’ятай, що від почуттів ти ніколи не зможеш заховатись. Вони знайдуть тебе, де б ти не знаходився.