Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
— І цей добрий — не взяв би його враг! — вояка! не Остап він, а проте добрий, добрий таки вояка!
Військо поклало йти просто на місто Дубно, де, повзли чутки, було чимало скарбу й багатих обивателів. За півтори доби похід скінчили і запорожці показалися перед містом. Мешканці зважились оборонятися до останніх сил і змоги і лучче хотіли полягти на майданах і вулицях перед своїми порогами, як допустити ворога в домівки. Високий земляний вал оперізував місто; де вал нижчий, там висувався кам’яний мур або ж будинок, що правив за батарею, або й дубовий частокіл. Залога була міцна і тямила важливість своєї справи. Запорожці були шарпнулися на вал, та дістали зустрічної сильної картечі. Міщани й обивателі міські, знати, не хотіли без діла бути й поставали купами на валу. В очах їх стояв запеклий опір; жінки також наважилися взятися до діла, і на голови запорожцям полетіло каміння, бочки, горщики, гарячий вар і, наостанок, мішки піску, що сліпили їм очі. Запорожці не охочі були мати справу з фортецями; вести облогу не їхня була річ. Кошовий звелів одступитися й мовив:
— Байдуже, пани-браття, ми відійдемо; та будь я татарин поганий, а не християнин, коли випустимо хоч би одного з міста! Нехай же вони всі виздихають, як пси, з голоду!
Військо, відступившись, облягло все місто і знічев’я взялося плюндрувати всю околицю, випалюючи ближні села, скирти незвезеного хліба і напускаючи табуни кінські на ниви, ще не зачеплені серпом, де, як на те, хвилювалося повне колосся, плід небувалого врожаю, що обдарував щедро на той час усіх хліборобів. Настрашені бачили з міста, як нищилися засоби їхнього існування. А тим часом запорожці, вишикувавши круг міста у два ряди свої вози, розтаборилися так само, як і на Січі, куренями, палили свої люльки, мінялися здобутою зброєю, грали в довгої лози, в чіт чи лишку і поглядали з убивчою байдужістю на місто. Вночі розпалювали багаття. Кашовари готували в кожному курені кашу у величезних мідних казанах; коло розведених усю ніч огнів вистоювала безсонна сторожа. Та скоро запорожці почали помалу нудитися байдиками та особливо дошкульним непитущим станом, коли й ніякого діла не було. Кошовий звелів навіть подвоїти порцію вина, що бувало інколи у війську, якщо не було важких подвигів і руху. Молодикам, а особливо синам Тарасовим, не до душі було таке життя. Андрій, знати, нудився.
— Голово нерозумна! — казав йому Тарас. — Терпи, козаче, отаманом будеш! Ще не той добрий лицар, хто не втратив духу в поважній справі, а той добрий лицар, хто й на дозвіллі не занудиться, хто все перетерпить і, хоч ти йому що хоч, все ж таки свого доскочить.
Та не зійтися запальному юнакові зі старим: інша натура, іншими очима дивляться вони на ту саму справу.
А тим часом нагодився Тарасів полк, що привів Товкач; з ним ще двоє осавулів, писар та інша полкова старшина; всіх же козаків набралося понад чотири тисячі. Було чимало між ними й охочекомонних, що своєю волею піднялися, без жодного заклику, тільки-но почувши, до чого йдеться. Осавули привезли синам Тарасовим від старої матері благословення і кожному кипарисового образка з Межигірського київського монастиря. Взяли на себе святі образки обидва брати і задумалися, стару матір споминаючи. Що ж то віщує й повідає їм це благословення? Чи благословення на побіду над ворогом і тоді веселий поворот до вітчизни із здобутком і зі славою, на вічні пісні бандуристам, чи?.. Та не знати, що буде, і мріє оте прийдешнє перед людиною, наче туман осінній, над болотом ставши. Несамовито шугають у ньому вгору і вниз, крилами черкаючи, пташки, просто в очі не пізнаючи одне одного: горлиця — не бачачи яструба, яструб — не бачачи горлиці, і ніхто не відає, як близько літає він від погибелі своєї...
Остап уже взявся до свого діла і давно відійшов до куренів. Андрій же, сам не знаючи чого, мав якусь-то задуху в серці. Вже козаки покінчали вечерю свою, вечір давно згас; липнева чудова ніч обняла повітря; та він не йшов до куренів, не лягав спати і мимоволі дивився на всю, що була перед ним, красу. В небі миготіли тонким і гострим блиском зорі. Поле далеко вкрили розташовані по ньому вози, з прив’язаними мазницями, позаливаними дьогтем, з усяким добром і провіантом, набраним у ворога. Коло возів, попід возами і подалі від возів — скрізь розкидалися на траві запорожці. Всі спали в мальовничих позах: хто куль поклав собі під голову, хто шапку, хто просто примостився під боком свого товариша. Шабля, рушниця, мушкет, короткоцибухова люлька з мідними бляхами, з залізними протичками і кресалом, — все було при кожному козакові. Дебелі воли лежали, підібгавши під себе ноги, великими білястими купами і видавалися здаля як сіре каміння, розкидане полем. Звідусіль з трави вже здіймалося густе хропіння сонного вояцтва, а на нього відгукувалися дзвінким іржанням з поля жеребці, сердячись на свої спутані ноги. А тим часом щось величне й грізне долучилося до краси липневої ночі. Це були зірниці далеко догоряючих околиць. В однім місці полум’я спокійно й велично стелилося небом; в іншім, натрапивши на щось горюче і враз схопившись вихором, воно свистіло й летіло вгору під самісінькі зорі, і відірвані клапті його гасли попід далекими обріями. Там обпалений чорний монастир, як суворий картезіанський чернець, стовбичив грізно, відсвічуючи на кожний відблиск понурою своєю величністю. Там горів монастирський сад. Здавалося, чути було, як шиплять дерева, оповиті димом, і коли вибивався вогонь, він раптом освітлював фосфоричним, фіалково-огневим світлом цілі китиці слив чи обертав у червоне золото тут і там пожовтілі груші, і тут-таки серед них