Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Зворушився натовп увесь. Спершу пробігла усім берегом мовчанка, як то буває перед запеклою хуртовиною, а тоді враз знялися речі й заговорив увесь берег.

— Як то! Щоб жиди та християнські церкви в оренді тримали! щоб ксьондзи та в голоблі брали православних християн! Як же так? щоб потурати такій нарузі від клятих недовірків та на українській землі! Щоб отак-о вчиняли над полковниками та над гетьманом! Та не буде ж цього та й не буде!

Такі слова перелітали на всі кінці. Загомоніли запорожці і відчули свою силу. Тут уже не було буяння легковажного народу: буяла вдача тяжка і міцна, що не швидко розпалювалася, та, розпалившись, вперто й довго зберігала в собі вогонь внутрішній.

«Перевішати жидову! — гукнуло з натовпу. — Не-хай-но з попівських риз не шиють спідниць своїм жидівкам! Нехай не значкують святих пасок! Потопити їх усіх, поганців, у Дніпрі!»

Слова ці, сказані десь у натовпі, блискавицею усім по головах перебігли, і юрба ринула в передмістя, щоб перерізати всіх жидів.

Бідні сини Ізраїлю, погубивши й без того свій слабкий дух, ховалися у порожніх горілчаних бочках, по запічках і залізали попід спідниці своїх жидівок; та козаки їх скрізь знаходили.

— Ясновельможне панство! — кричав один, високий і, як палиця, довгий, жид, висунувши з гурту своїх товаришів бідну свою пику, страхом спотворену. — Ясновельможне панство! Дайте одне, лише одне слово промовити! Ми вам таке явимо, чого ще ніколи не чули. Таке важливе, що й не сказати, яке важливе!

— Ну, нехай кажуть, — мовив Бульба, що завжди волів вислухати звинуваченого.

— Ясне панство! — проказав жид. — Таких панів ще ніколи на світі не було, їй-богу ніколи! Таких добрих та хороших та хоробрих не було ще на світі! — Голос його завмирав і тремтів від страху. — Як таки можна, щоб ми про запорожців що поганого думали! Оті, що орендують на Україні, то зовсім не наші! їй-богу, не наші! То зовсім і не жиди: то чортзна-що! То таке, що тільки плюнути та й кинуть! Ось вони нехай скажуть. Ну, Шльомо, чи ти, Шмулю, — чи правда?

— їй-богу, правда! — повідали з натовпу Шльома і Шмуль, обидва в подертих ярмулках, а білі, як глина.

— Чи було коли, — провадив довгий жид, — щоб ми злигалися з ворогом. Католиків же ми й знати не хочемо: хай їм біс присниться! Ми із запорожцями як брати рідні...

— Як то? щоб запорожці вам братами були? — каже один з натовпу. — А не діждете, чортові жиди! В Дніпро їх, панове, — всіх потопити, поганців!

Ці слова стали сигналом. Жидів розхапали по руках і почали кидати в воду. Жалібний крик розлігся з усіх боків, та немилосердні запорожці тільки сміялися, бачачи, як ноги їх у черевиках та панчохах метлялися в повітрі.

Нещасний промовця, накликавши лиха на свою голову, вискочив з каптана, за який його були вхопили, в самому строкатому вузенькому лапсердаку припав до ніг Бульбиних і жалібним голосом благав:

— Великий пане! ясновельможний пане! я й брата вашого знав, Дороша небіжчика! Та то ж лицар був на славу всьому козацтву. Я ж йому вісімсот цехінів дав, як з полону в турка викупався.

— Ти знав брата? — спитав Тарас.

— Єй-богу, знав! Милостивий був пан.

— А як тебе звати?

— Янкель.

— Добре, — сказав Тарас, а тоді, розмисливши, удався до козаків і мовив: — Повісити жида завжди буде час, коли треба буде, а на сьогодні мені його віддайте. — Цеє мовивши, Тарас повів його до свого обозу, де стояли його козаки. — Ну, лізь під воза, лягай там і ані руш, а ви, хлопці, не випускайте жида.

По цьому рушив він до майдану, бо давненько вже туди збирався увесь народ. Всі покинули берег і справляння човнів, бо мали йти тепер у сухопутний, а не морський похід, і не до суден та чайок треба було братися, а до возів та коней. Тепер уже всім хотілося в похід, старі й молоді, всі, за радою всієї старшини, курінних і кошового і волею всього війська Запорозького поклали рушати просто на Польщу помститися за все лихо і наругу над вірою й козацькою славою, набрати здобичі з міст, запалити вогонь по селах і нивах і пустити про себе славу далеко степом. Все тут-таки оперізувалось і вбиралося в зброю. Кошовий на цілий аршин підріс: це вже був не плохий слуга легких забаганок вільного народу; це був повелитель. Це був деспот, що тільки наказував. Усі свавільні й розгульні лицарі вистоювали в рядах, шанобливо голови поспускавши, очей не сміючи звести, коли кошовий віддавав накази; віддавав він їх тихо, не вигукуючи, але роздільно, як старий, добре тямущий справи козак, що не раз доводив до діла справно обдумані вчинки.

— Оглядайтеся, всі оглядайтеся гарненько! — казав він. — Справляйте вози й мазниці, звіряйте зброю. Не набирайте з собою багато одежі: сорочка та двоє штанів на козака та горщик саламахи й товченого проса — більше щоб ніхто і не мав! Про запас буде на возах усього, що треба. Пара коней щоб була на кожного козака! Та волів узяти пар зо двісті, бо на переправах і на болотах волів треба. Та найбільше порядку тримайтеся, панове. Знаю, що проміж вас і такі є, що нехай-но Бог якої користі пошле, — давай зараз китайку та дорогі оксамити собі на онучі драти. Киньте цю чортову звичку, к бісу викидайте всяке шмаття, саму лиш зброю беріть, як добра трапиться, та червінці чи срібло, бо то річ укладиста і знадобиться у всякій пригоді. Та ще одне вам, панове, заздалегідь кажу: коли хто в поході нап’ється, то й суда йому ніякого не буде. Як собаку, за шияку звелю його присмикнути до обозу, хто б він не був, хоч би й найдостойніший козак з усього війська. Як пса застрелено буде його на місці й кинуто без жодного похорону птаству на поталу, бо п’яниця в поході не годен християнського похорону. Молоді, слухайтеся в усьому