Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Десятинна церква увесь день була оточена гридьбою, що нікого не підпускала навіть близько до неї. Уночі на чолі її стало багато сотенних, кілька тисяцьких, воєвод.
Пізньої години від княжого терема стежкою, що вела до Десятинної церкви, пройшов невеликий гурт воєвод і бояр. Вони стали на крутому схилі гори, що височіла над Подолом, говорили з тисяцькими.
— Цілий день рвались до церкви, — почувся голос воєводи Слуди, — ледве стримували гридні їхню навалу…
— А зараз? — запитав боярин Воротислав.
— Ждуть і зараз — отут від Подолу, з того боку — від Перевесища… Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князеві.
Воєводи й бояри стояли край гори. Перед ними в темряві й безмов’ї поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там стоїть, хоче віддати почесть погребову князеві Володимиру тьма людей київських — друзів його і недругів, християн і язичників.
— Нехай гридні пильнують, не випускають списів, — велів воєвода Вовчий Хвіст. — Ми ж ходімо, воєводи й бояри!
Тоді тихо відчинились двері Десятинної церкви, в темних переходах заблимали вогні свічок, затупотіли ноги.
Дуже проста, зроблена з свіжої соснової дошки корста з тілом князя Володимира стояла в правому притворі з закритим віком. Біля неї не було, як велів покон, ні списа княжого, ні його знамена. Проміння свічок освітило обличчя воєвод Вовчого Хвоста й Слуди, бояр Воротислава, Вуєфаста, Іскусєва… У кутку під стіною тулилось кілька священнослужителів, каменярів.
— Понесемо, — сказав Вовчий Хвіст.
Воєводи й бояри підняли корсту й взяли на плечі.
— Поможіть і ви! Від голови! — сказав священнослужителям і каменярам Вовчий Хвіст.
Кілька чоловік з свічками в руках тихо йшли попереду. За ними важкою ходою ступали воєводи й бояри, що несли корсту. Ішли в півтемряві, пустці, з якої виринали, наче з води, великі очі образів, суворі лики. Вгорі під склепіннями озивалась луна.
Вони прямували до лівого притвору церкви, де стояла рака з мощами княгині Ольги. Біля неї були розібрані мостини, зроблено східці, в кінці їх, у викопаній під підлогою ямі, стояла кам’яна гробниця.
У цю гробницю воєводи й бояри поставили корсту з тілом князя Володимира. Вовчий Хвіст схилився над нею, вийняв з кишені при поясі грошину — серебро князя Володимира, — кинув її в гробницю так, що всі чули, як вона покотилась і забряжчала… Каменярі одразу ж поклали й замурували ляду і гробниці. Коли бояри й воєводи вийшли нагору, вони заходились чимшвидше укладати мостини.
Вогні свічок пригасали, мостини лягли на місце, воєводи й бояри мовчки постояли біля раки княгині Ольги й стали виходити з церкви.
Залишився в Десятинній тільки Вовчий Хвіст. Він ждав, коли вдалині затихнуть кроки, потім рушив сходами на хори — там у темряві стояв князь Святополк, що бачив, як несли корсту, опускали її в яму, укладали мостини.
— От усе й закінчилося! — сказав Святополку Вовчий Хвіст. — Ходімо, княже, на Гору.
Кволе жовтаве проміння свічок, що блимали тут-там унизу, освітлювало обличчя Святополка — суворе, із стиснутими устами, темними очима.
Більше як двісті років лежатиме, стліє тіло князя Володимира під дубовими мостинами Десятинної церкви. Коли орди Батия вдеруться в Київ, церква впаде й камінь розтрощить, розкидає його кості, і ніхто не згадає його, не назве в городі Києві ні святим, ні з апостолами рівним.
Перші єпископи руські, починаючи від Анастаса, як і наступники його, не хотіли та й не могли возвеличувати сина рабині, князя й василевса, хоч він приніс на Русь християнство й дав силу церкві, — вони служили синам Володимира, які відсахнулись свого батька.
Потім прийшли на Русь єпископи й митрополити грецькі — чи їм же було славити й робити святим князя, який усе своє життя ненавидів Візантію, греків, навпаки, вони ганьбили його…
Тільки митрополит Іларіон — перший руський митрополит, що підняв рішучий голос проти Візантії й гордо говорив про Русь, яка «відома й слишима єсть всіми кінці землі», — згадує князя Володимира, який «заповіда по всій землі своїй хреститися… аще хто й не любов’ю, но страхом повелівшаго крещахуся, понеже благоверіє його з властью сопряжено…», проте голос Іларіона лунає в пустелі.
У невідомого чернеця XII століття, що писав його житіє, вирветься гірко: «Дивно же єсть се, колико добре сотворив Володимир Руській землі, хрестив ю, ми ж, христяни суще, не воздаємо почесті супроти оного возданію…»
І тільки року 1240-го, у день, коли новгородці під знаменом князя свого Олександра розбили над Іжорою й Невою полчища шведів, за що й прозвано його було Невським, він пригадає свого прапрадіда князя Володимира й разом з новгородцями помолиться за нього.
Так закінчується повість про князя Володимира.
А далі — Ярослав…
Київ — Конча-Заспа
1958–1961
Примітки
1
Горяни — мешканці Гори.
2
Ниці — убогі, бідні.
3
Хоз (хзовий) — сап’янова шкіра.
4
Ринді — прапороносці.
5
Давати роту — присягати.
6
Поприще — міра довжини, 2/3 версти.
7
Корчениця — кузня.
8
Знамено — княжий знак.
9
Купа — позичка.
10
Василевс — імператор.
11
Проедр — перший міністр.
12
Феми — області.
13
Мусії — мозаїки.
14
Дромон — великий корабель.
15
Ані — столиця Вірменії.
16
Ішхани — аристократія, знать (вірм.).
17
Азнаури — дворяни (груз.).
18
Цимісхій — маленький (вірм.).
19
Етеріот — охоронник.
20
Склір — жорстокий.
21
Перу — берег Золотого Рогу.
22
Варязьке море — Балтійське море.
23
Гіперборейський — північний.
24
Коміт — правитель області, комітопул — син коміта.
25
Каган — князь.
26
Боляри, боїли, кметі — бояри, військові начальники, управителі областей.
27
Бореас, Борей — північний вітер, північ (грец.).
28
Partibus infidelium — області язичників (лат.).
29
Акрити — прикордонні війська Візантії.
30
Родопи — Балканські гори.
31
Клісури — гірські проходи.
32
Катун — хижа чабана.
33
Царство мі — царство моє (болг.).
34
Харатія — пергамент з шкіри.
35
Вуй, уй — наставник, пестун.
36
Свіони — шведи.
37
Соляний шлях — давній шлях з Києва до Криму.
