Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Коли ж за вікнами спалахувала блискавиця і яскраве зеленкувате сяйво наповнювало світлицю, на стіні вимальовувались меч і щит Святослава, в кутку — суворий образ Христа, вихоплювалось із темряви обличчя князя Володимира — його тривожні, неспокійні очі, зернини поту на чолі, пересохлі уста і стиснуті в кулаки пальці рук, що лежали на ковдрі.
Князь Володимир дуже страждав — у грудях раз за разом, як буря в небі, починало колотитись і нестямно боліло серце, коли ж несамовиті його удари затихали, князеві здавалось, що надходить його остання хвилина.
Та найбільше мучилась душа князя — відчуваючи, що на нього насуває, а от, може, й змете з землі ще одна, і вже остання, хвиля, він уперто думав, намагався пригадати, що ж, що ще може й неодмінно мусить зробити…
— Воєвода Вовчий Хвіст тут? — запитав він у дворян, що тихо то входили, то виходили з палати.
— Тут, княже…
— Нехай іде сюди!
Воєвода Вовчий Хвіст був, либонь, десь близько, бо одразу ж став біля ложа князя, схилив голову.
— Я тут, княже. Ти мене кликав…
— Так, кликав… Але чого ти стоїш, сядь, воєводо, і нехай усі вийдуть…
— Тут нікого немає.
— То й добре… Слухай, воєводо…
Вовчий Хвіст ще нижче схилився до князя.
— Воєводо, — сказав Володимир, — ти був моїм вірним слугою все життя, і днесь покладаюсь на тя…
— Мій княже! — тільки й промовив Вовчий Хвіст.
— Пам’ятаєш, — замислився князь Володимир, — як ходили ми на радимичів і стояли над Піщаною. Тоді я послав тебе перед собою, і побігли вони, а я сказав: радимичі від вовчого хвоста бігають…
Воєвода тихо засміявся.
— Ти послав мене перед собою, але преже мене йшла слава Володимира-князя. Сам переміг…
— А хіба тільки радимичі, — трохи заспокоївся і став рівніше дихати князь Володимир. — Пригадуєш, як ходили ми на в’ятичів, чорних булгар?
— Велика твоя сила, княже Володимире, у важку годину ти зібрав і устрояв Русь…
— Велика слава й твоя, — сказав на це Володимир, — тому й нині, в многотрудну годину покладаюсь на тя…
— Говори, княже, а я все зроблю по твоєму слову.
— Бачиш мене немощного, воєводо, і не відаю вже я, дасть мені Бог ще пожити чи покличе до себе. Тому й турбуюся про Русь, доки живу, твердо стоїть Київський стіл, не стане мене — чую ворожнечу між землями й синами… Скажу правду тобі, воєводо: не на всіх синів покладаюсь, є між ними тільки один, що врятує честь і славу Київського столу, зарàтує Русь…
— Про кого мовиш, княже?
— Про сина Бориса… Він буде першим по мені… Чуєш, воєводо?!
— Чую, княже, і реку — справедливо розсудив, — Борис — то є князь над князями. Але ж ти давно велів послати гонців до нього, і я виконав твій загад — князь Борис не днесь-заутра буде в Києві…
— Непокоюсь я. Дні йдуть, а Бориса немає, велю тобі, воєводо, — візьми з собою дружину, їдь сам у поле, знайди Бориса, верни його в Київ…
— Заутра виїду, княже…
— А про Святополка нічого не чути?
— Ні! Він, либонь, дуже далеко, в Польщі, та руки в нього короткі…
— І Новгород мовчить?
— Мовчить… Цього літа лодії Ярослава вже Волока не пройдуть…
— То й іди! Їдь до города, спочинь. Може, зараз і я засну, воєводо…
— Зроблю, як велиш, — вклонився воєвода. — Прощай, княже!
— Прощай, воєводо! І їдь шукай сина Бориса…
Спав він чи не спав? Князь прокинувся, розплющив очі, побачив темну постать біля розчинених дверей.
— Хто там? — запитав Володимир.
— Єпископ Анастас, княже…
— Чого ж ти прийшов? Хіба тобі, старому, ходити в таку грозовицю?
— Я відчував, що тобі важко, от і прийшов…
— Ти вгадав, отче, у цю ніч мені чомусь так важко, як ніколи… Іди, єпископе, сядь біля мене…
Єпископ наблизився до ложа, сів у низенькому кріслі.
— А чого ж тобі важко, княже? — дуже тепло запитав він.
— Не вмію на це відповісти.
— Скажи, як велить душа, і тобі стане легше…
Князь Володимир, дивлячись на вогник свічі, думав, потім почав:
— Мені здається, що я довго міцно спав і раптом прокинувся… Багато, ой як багато літ минуло, але ж сьогодні бачу старий, давній світ, отця Святослава, ідолів на горах, древні городи й весі, — все таке рідне й близьке, але як далеко-далеко все це днесь… І бачу я ще, отче, ось тут за вікном — нові городи й весі, лик Христа, нових людей. Хто ж це содіяв?
— Ти, княже Володимире, — василевс Русі.
— Боже, Боже! — вирвалось у Володимира. — Та невже ж я все це содіяв, знищив старий закон і покон, насадив древо нового життя?
— Ти, княже! — впевнено сказав Анастас.
— Так чого ж мені страшно, дуже страшно, отче?
Володимир замовк. За вікном і в світлиці все осяяла блискавиця, вдарив грім, Анастас побачив зведене від страху обличчя князя, широко розплющені його очі, сиві вуси й темні уста… Перехрестившись сам, він дужим помахом руки перехрестив і князя.
У півтемряві, що настала після цього, єпископ говорив:
— Я тебе уважно слухав і хочу розрадити, княже… Пощо ти непокоїшся, тривожиш своє серце, душу? Ти сказав правду — був світ старий, закон і покон отців твоїх, все це повинно було померти й навіки вмерло, княже… Ти сказав правду й про те, що на зміну старому світу прийшов світ іний, новий, тільки марно жахаєшся цього нового світу. Він мусить бути, він є. Вір мені, прийдешні люди пом’януть добрим словом тих, що це содіяли, а Бог уже благословив ни… Але в бренному цьому житті треба, щоб хтось вів людей, і Бог перстом своїм відзначив тебе, княже, ти і тільки ти зробив те, чого хотів Бог, нині ти маєш любов усіх земель…
— Ні, єпископе, жажду сам правди, любові не мав і не маю.
— Про яку ти любов говориш, княже?
Володимир думав, ніби вагався, чи повісти йому свої думи єпископу.
— Миру немає в землях, землі не слухаються мене, синів послав туди, але не маю їхньої любові.
— Заспокойся, княже, содіяне тобою дасть плод пізніше, мир настане в землях, сини твої ще підопруть тебе, денно й нощно за тебе молиться церква…
Єпископ замовк.
— Ти чогось не сказав, Анастасе?
— Я скажу про це не нині…
— А чому?
— Церква й князь — суть єдині, кожному з них своє… Вір мені, аще учиниш церковний закон — даси десятину церкві з усіх земель, дозволиш церкві чинити суд, — ми з тобою все переможем, княже.
— Ти вже говорив
