Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— У тебе спритний адвокат.
— Покарання вже відходить у минуле. Суди в нього не вірять. Судді розуміють, що жодна практична й розумна людина не ходить по Чикаґо без захисту.
Що ж, він був тут. Він з’явився, наче ураган, ніби попутний вітер, що підганяв його літак, якимось дивом проник у нього. Був веселий, сповнений сил, хизувався і, як завжди, ширив довкола себе відчуття безмежності й химерних небезпек — ризикованості, як я це називав.
— Я щойно прилетів із Парижа, — сказав він — блідий, темноволосий, щасливий. Його зухвалі очі виблискували з-під брів, схожих на ефес кинджала. А ніс, із бульбинкою на кінчику, був безкровний. — Ти розумієшся на краватках. Як тобі ця? Я купив її на вулиці Ріволі.
Він був одягнутий з досконалою вишуканістю — пальто з важкого габардину, чорні черевики зі шкіри ящірки. Сміявся, і на його щоках та скронях грали жили. У нього було лише два настрої: веселий та грізний.
— Ти вийшов на мене через Шатмара?
— Якби Шатмар міг запхати тебе у візок, то розпродав би тебе по шматочках на Максвел-стріт.
— Шатмар по-своєму добрий чоловік. Час від часу я різко про нього висловлююся, але й справді його люблю, ти ж знаєш. А ти вигадав усі ті нісенітниці про дівчину-клептоманку.
— Так, але ж що з того? Це могло бути правдою. Ні, це не в нього я взнав твою адресу. Люсі взяла її в Гумбольдтової вдови. Коли дзвонила їй у Белград, щоб з’ясувати деякі факти. Вона майже завершила свою докторську.
— Дуже наполеглива.
— Тобі треба прочитати її дисертацію.
— Нізащо, — сказав я.
— Чому ні? — він образився. — Вона розумна. Ти навіть міг би чогось навчитися.
— Міг би.
— Але ти більше нічого не хочеш чути про свого друзяку, так?
— Щось таке.
— Чому? Бо він продув — збожеволів? Цей видатний веселий чолов’яга зі стількома змарнованими талантами — просто клятий невдаха, божевільний і знесилений, тож годі про нього?
Я не збирався відповідати. Не бачив сенсу обговорювати таке з Кантабіле.
— А що б ти сказав, аби дізнався від мене, що твій друг Гумбольдт досягнув успіху вже після смерті? Я особисто розмовляв із тією жінкою, Кетлін. Були деякі запитання, що мав їх обговорити з нею. Подумав, що вона, певно, має відповіді. Між іншим, Кетлін справді тобою захоплюється. Ти маєш друга в її особі.
— Що це ти казав про посмертний успіх? Про що ти з нею говорив?
— Про кіносценарій. Той, що ти переповідав мені та Поллі у тебе вдома, ще перед Різдвом.
— Північний полюс? Амундсен, Нобіле й Кальдофреддо?
— Ага, Кальдофреддо. Саме Кальдофреддо. Це ти написав? Чи Гумбольдт? Чи ви обидва?
— Ми зробили це разом. Це був жарт. Ми колись мали гумористичну жилку. Це така собі дитяча забава.
— Чарлі, послухай, нам з тобою треба дійти попередньої згоди, порозумітися. Я вже взяв на себе певну відповідальність, вклав гроші та зусилля, домовився. Мені належить десять відсотків, як мінімум.
— За хвилину я спитаю, що це ти верзеш. Але спершу розкажи мені про Стронсона. Що сталося з ним?
— Ніколи більше не згадуй про Стронсона. Забудь про Стронсона, — і Кантабіле закричав: — До біса Стронсона!
Це, певно, було чути в усьому пансіоні. Потім його голова кілька разів смикнулася, немов вібруючи чи сахаючись. Але він опанував себе, витяг манжети своєї сорочки з рукавів пальта і сказав зовсім іншим тоном:
— Ох, Стронсон. Люди, яких він кинув, вчинили в його конторі рейвах. Але його там навіть не було. Для тебе має бути очевидний його головний клопіт. Він витратив багато грошей мафії. І потрапив до них на гачок. Мусив робити все, що вони казали. Тому десь через місяць йому довелося сплатити борг. Ти читав, що бомбонули чиказьке «Фраксо»? Ні?! Що ж, це було сенсаційне пограбування. І хто ж, по-твоєму, потім летів у Коста-Рику з великою валізою, набитою доларами, щоб їх там заникати?
— Стронсона зловили?
— Коста-риканська влада кинула його за ґрати. Він тепер у тюрязі. Чарлі, ти можеш реально довести, що насправді це ти і Гумбольдт фон Флейшер написали цю річ про Кальдофреддо? Ось про що я питав Кетлін. Ти маєш якийсь доказ?
— Думаю, що так.
— Але ти хочеш знати нащо. «Нащо» є досить дивне, Чарлі, і ти навряд чи повіриш. Проте ми з тобою мусимо порозумітися, перш ніж я все поясню. Це складно. Я доклав до цього рук. Я розробив план. І заручився підтримкою людей. І я справді зробив це заради дружби. А тепер подивися на це. Я підготував документ і хочу, щоб ти його підписав, — він поклав переді мною папери. — Не поспішай.
— Це офіційний контракт. Терпіти не можу читати таких речей. Чого ти хочеш, Кантабіле? Я за все своє життя не прочитав до кінця жодного контракту.
— Але ж ти їх підписував, правда? Сотнями, я певен. То підпиши і цей.
— О Господи! Кантабіле, ти повернувся, щоб сваритися зі мною. А я вже став почуватися так добре тут, у Мадриді. Став спокійніший. І міцніший. Аж тут ти.
— Коли ти починаєш кіпішувати, Чарлі, ти стаєш безнадійний. Спробуй себе контролювати. Я тут, щоб зробити тобі велику послугу, заради Бога. Ти мені не довіряєш?
— Колись те ж саме мене запитав Гумбольдт фон Флейшер, і я відповів: «Чи довіряю я Гольфстріму, чи Південному магнітному полюсу, чи орбіті Місяця?».
— Чарльзе (щоб заспокоїти мене, він звертався офіційно), чого так непокоїтися? По-перше, це одноразова угода. Мені, як постійному агенту, вона гарантує оплату — десять відсотків із твого загального прибутку до п’ятдесяти тисяч доларів, п’ятнадцять відсотків — із наступних двадцяти п’яти тисяч, і двадцять відсотків, відповідно, з будь-якої більшої суми, зі стелею у сто п’ятдесят тисяч. Тож я ніяк не можу мати з цього більше, ніж двадцять штук. Чи це такий колосальний статок? І я роблю це переважно для тебе, просто для задоволення, нещасний ти дурню. Так ніби тобі є багато що втрачати. Ти ж лише клята нянька в іспанському пансіоні.
За ці останні кілька тижнів я віддалився від світу й тепер споглядав його зі значної висоти і досить відчужено. А цей білоносий, надзвичайно нервовий, хитрий, дошкульний Кантабіле повернув мене назад, на всі сто відсотків.
— Рінальдо, якусь мить я був майже радий тебе бачити. Мені завжди подобалися люди, які, схоже, знають, чого хочуть і поводяться відважно. Проте я з великим задоволенням скажу тобі зараз, що не підпишу жодного документа.
