Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Перед від’їздом із Найробі ми відвідали сафарі-парк і побачили, як левиця стрибає на диких свиней. Дивовижне видовище. Потім вирушили в дорогу й невдовзі вже загрузали в глибокому червоному піску путівців та їхали в затінку чудесних великих дерев, корені яких немовби висять у повітрі, а всі мурини, через своє вбрання, схоже на нічні сорочки й піжами, видавалися нам сновидами. Ми заїжджали в деякі села, де мало не всі місцеві мешканці просто неба працювали на стареньких швейних машинках “Зінґер” із ножним приводом; потім знову їхали поміж гігантських, розкиданих повсюди мурашників, схожих на сопки. Ти знаєш, як я люблю дружнє, приязне спілкування, тож насолоджувався товариством цього дивовижного мурина Тео. Ми з ним справді дуже швидко знайшли спільну мову. Проте мали клопіт із Луї. У місті він був цілком стерпний, та щойно ми заглибилися в буш, змінився до невпізнаваності. Не знаю, що з цими дітьми. Вони якісь кволі, хворі, чи що? Покоління шістдесятих, яким тепер десь по двадцять вісім років, — це вже інваліди без рук і без ніг. Він би лише лежав, заклякнувши, цілісінький день. Утомлені як собаки, ми заїжджали в якесь село, і цей молодик, який скиглив і стогнав вже добрих дві години, почав вимагати молока. Так, це правда. Гомогенізованого американського молока з пляшки. Він пив його все своє життя і без нього скаженів. Йому легше було подолати пристрасть до героїну, ніж до молока. Це звучало досить невинно, і навіть кумедно, бо чом би дітваку з округу Кук, Іллінойс, не напитися свого клятого молока? Але я скажу тобі, Чарлі, вже через два дні після того, як ми виїхали з Найробі, стало просто нестерпно. Він дізнався від Тео, як буде суахілі “молоко”, й коли ми проїжджали навіть найменше селище, він вихилявся з вікна й кричав: “Mizuah! Mizuah! Mizuah! Mizuah!” — поки ми тряслися на вибоїнах. Можна було подумати, що він зазнає нестерпних мук через свою залежність. А що місцеві мешканці могли знати про це його кляте mizuah? Вони мали кілька бляшанок з-під англійського чаю й не могли зрозуміти, що він має на увазі, адже ніколи не бачили й склянки молока. Вони намагалися йому догодити цівкою згущівки, тимчасом як я почувався… правду кажучи, принижено. Так неможливо було подорожувати цією пустельною місциною. За кілька днів цей кістлявий, волохатий і бородатий тип із загостреним носом і цілком несамовитими очима, став просто нестерпний. Моє здоров’я похитнулося. У мене почалися страшенні кольки в боці, тож я не міг спокійно сидіти і навіть лежати. Все моє нутро паленіло й віддавало болем — жахливо! Я намагався наблизитися до природного середовища, до примітивного життя, до тварин тощо. Це було б для мене за щастя. Я майже бачив це щастя перед собою, як хвилі гарячого повітря на дорозі, і не міг його добутися. Я сам себе його позбавив через свою добродійність. А ставало лише гірше. Єзекіїль залишав нам дорогою повідомлення, і Тео сказав, що ми наздоженемо його за кілька днів. Поки що я не бачив жодного берилію. Ймовірно, Єзекіїль об’їжджав усі місця з можливими покладами. Ми не могли доїхати до них на нашому мінібусі. Треба було мати “лендровер” або “джип”. У Єзекіїля був “джип”. Тож отак ми їхали далі, час від часу зупиняючись у готелях для туристів, де Луї вимагав mizuah і хапав собі найкращі харчі. Якщо там були сандвічі, він забирав собі м’ясо, а мені залишав тільки сир і ковбасний фарш. Якщо там було трохи гарячої води, він купався перший, а мені не залишав нічого, крім бруду. Коли я бачив, як він витирає рушником свій кістлявий зад, мені страшенно хотілося відлупцювати його биткою чи дати міцного копняка.
Час відплати настав, коли він причепився до Тео, щоб той навчив його суахілі, і перше, що він хотів знати, було, звісно ж, “матері твоїй ковінька”. Чарлі, на суахілі взагалі такого немає. Але Луї не міг змиритися з тим фактом, що в самісінькому серці Африки не існує такого вислову. Він сказав мені: “Чоловіче, це ж, зрештою, Африка. Цей Тео, певно, жартує. Чи це таємниця, що вони її не хочуть видати білій людині?” Він присягнувся, що не повернеться до Америки, поки не знатиме, як це казати. Але насправді Тео навіть не розумів, про що мова. Перша частина вислову, про матір, не викликала в нього жодних запитань. І він, звісно ж, зрозумів, що у другій частині йдеться про статевий акт. Але поєднати ці дві частини було йому не під силу. Декілька довгих днів Луї намагався витягнути з нього переклад. І якогось вечора Тео нарешті зрозумів. Він склав ці речі докупи. Коли збагнув, про що йдеться, то зірвався на рівні, вихопив із багажника держак домкрата й націлився Луї в голову. Він завдав йому досить сильного удару в плече й покалічив хлопця. Я відчув певну зловтіху, але мусив їх розбороняти. Мені довелося повалити Тео на землю, притиснути коліньми його руку й тримати його голову, намагаючись заспокоїти. Я сказав, що це непорозуміння. Тео весь тремтів і більше жодного разу не озвався до Луї після того, як до нього дійшло значення цієї хули. Що ж до Луї, то він так довго нарікав і скиглив через біль у плечі, що я вже не міг далі їхати за Єзекіїлем. Я вирішив, що ми повернемося до міста й почекаємо на нього. Взагалі-то ми зробили величезне коло й були тепер лише за п’ятдесят чи шістдесят миль від Найробі. Я вже не вірив, що тут є хоч якесь родовище берилію. Виснував, що Єзекіїль збирає чи, можливо, навіть краде берилій то тут, то там. У Найробі ми зробили юнакові рентген. Перелому не було, проте лікар таки наклав йому на руку пов’язку. Перш ніж відвезти його на летовище, ми посиділи на терасі кафе, де він випив кілька пляшок молока. Африка йому вже в печінках сиділа. Це місце втратило свою автентичність під впливом цивілізації і зреклося своїх традицій. Він сказав: “Мене аж тіпає. Я повертаюся додому”.
