Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

Мручко не був охотник до таких пісень, він їх своїм козакам навіть співати не давав. «Ну, чого виєш, як пес до місяця?» — питався.

І тепер, мабуть, боявся такої пісні, бо набив люльку, добув пальцями горючий вуголь з печі, запалив, потягнув, аж закурилося в хаті, і непрошений казав:

— А признати треба, що москалі вже дечого навчились.

— Ще б то ні! — підхопив Войнаровський. — Шведи їм кілька літ добру школу дають.

— Ой, дають! — притакнув Мручко. — Згадати, що лиш під Нарвою було! А все ж таки від мудрого противника ти чогось навчишся, а з дурним то й це забудеш, що вмів.

— То ти, сотнику, — питався Войнаровський, — може, й жалуєш, що проти шведів не пішов?

— А щоб ви знали, іноді, може, й жалую, бо то був би гідний противник. А так боюсь, щоб москалі з-під руки короля Карла надто вченими не вийшли.

— Гадаєш?

— Так воно мені щось з останніх боїв здається. Послухайте. Як шведський полковник Дукерт москалям на зади сів і рубав, молотив, косив, аж за ними курилося, король не втерпів, пустився і собі з горба, на котрім ми стояли. Я зі своїми людьми за ним. А поле було таке: горбок, долина і знов горбок, а за тим другим горбком город, у який Дукерт заганяв недобитків армії Шавмбурга. Злетіли ми з того першого горбка, як буря, аж тут поміж нас а Дукерта клином вбився московський генерал Рен з шістьма драгунськими ескадронами і з двома баталіонами царської гвардії. У Рена люди були свіжі, а наші моцно спрацьовані, і удар був настільки несподіваний і, треба сказати, смілий, що ми його хоч і здержали, та не переломили…

— І що? І що? — спитало кілька голосів нараз.

— І не побив нас Рен, бо, як бачите, жиємо. Але страху таки доброго нагнав.

— І королеві?

— Десь би там! Він, мабуть, і самого чорта не злякався б. Зморщив чоло, що мало йому шапка з лоба не злетіла, випрямився на коні, глянув перед себе вправо і вліво і як не зачне вам своїми людьми, як каменюками, як стрілами, кидати! Той баталіон туди, тамтой тамтуди, а трабанти і я зі своєю сотнею біля його.

За хвилину заняли ми млин і укріпилися в ньому. А москалі стали перед нами за болотом, за корчами й плотами. Околюють нас, стріляють, кричать, щоб здаваться. Король регочеться. Що який москаль наближиться — тарах! І вже ногами накрився.

«Я тобі здамся! — кричить. — На маєш, бери!» — і лус йому кулю. Небезпека була страшна, а він нічого, буцім це забавка хлоп'яча, а не війна. Як біснуватий кидає собою, кулі свищуть, москалі ревуть, а він своє: «Гоп, Москва, гоп!» А королівські трабанти, так ті навіть не стріляють, приляже, принишкне і жде, а як наближиться який гвардієць, він, як тигр, кидається на його, прижме, скрутить, здавить і наче снопом у болото: геп! Борці — не вояки!.. Так минає година, ба й друга, й третя; вечоріє. Король порозставляв своїх людей, як на ніч у фортеці, а тоді бере мене під руку і веде до мельника на вечерю. Повечеряли ми, випили чарку, дивлюся, а він рукою рот прикрив, позіхає. Бодай же тебе, гадаю собі, на іншім шкура терпла б, а йому скучно, ще чого доброго якоїсь думки співати скаже, сумної, як наші, про козака, що лежить на купині, або про бранців у ясирі татарськім… Еге! Нічого подібного. «Гультман! — гукає. — А прочитай мені мою загу». Гультман добув із кармана книжку, вичитану, як требник, і голосом, якого ви по нім не сподівалися, читав, як мені це толкували, про якогось Рольфа, що то на далекім острові побідив руського чарівника, побив цілу Росію і ще Данію в причинку, так що ім'я його стало славним на цілій Півночі.

Гультман читав, король перестав позіхати, очі його розгорілися, обличчя вкрилося рум'янцем. «Генерала Крузе ще нема?» — спитав нараз, зриваючись з місця. «Нема», — відповіли йому. «Він вже повинен бути, — і глянув на годинник. — Ходім!» Вискочили ми з млина, обійшли кругом нашу, наскорі зготовлену кріпость, аж чуємо — гуде.

«Крузе! — крикнув король. — Я ж вам казав, що він повинен бути».

— І що? І що? — спитало знову кілька голосів нараз.

— А що ж би, — відповів Мручко. — Прийшов Крузе, і почався бій, а кінець був такий, що москалі з Реном подались до Богодухова. Коли б не ніч, то ми з королем і без Крузого були б їх прогнали, але серед темної ночі як ти ворога за болотами, плотами й хащами виторопиш? А так москалі, побачивши, що беруть їх у два огні, утікли. А все-таки зробили диверсію і приневолили нас перейти від атака до оборони, а це вже поступ. І тому боюсь, щоби їх шведи справді воювать не навчили?

Войнаровський слухав уважно:

— І маєш, сотнику, причину боятися. Бо якби був король Карло кілька літ за Сасом по Польщі і по Саксонії, а перше проти царя звернувся, то нині москаль скакав би був під його скрипку, а так… — і махнув рукою.

— Якби! — підхопив Мручко. — Але коли б то цей розум спереду мати, що ззаду! Король молодий, палкий, йому море по коліна. Та я його і за це люблю. Вояка, їй-Богу, вояка! Молодіє чоловік, як бачить такого лицаря. З ним і гинути не жаль…

— Пощо гинути? — озвався Чуйкевич. — Поживемо ще і поборемося.

— По-бо-ре-мо-ся, — повторив Войнаровський.

В другій половині лютого Карло двигнувся на схід. Гетьман почувався настільки добре, що пішов з ним. Взяли Мурахву, Красний Кут, Городню