Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Так, — підтвердив Ґегаловуд.

— Ох, повірити не можу! Нащо ж він таке утнув?

— Хтозна…

— Гадаєте… гадаєте він причетний до вбивства Ноли?

— Зараз усе можливо. Як Дженні й Тамара?

— Кепсько. Ох і кепсько! Вони приголомшені. Та і я теж. Це жах! Просто жах!

Він засмучено сів на капоті свого авто.

— У чому річ? — відчувши, що щось негаразд, запитав Ґегаловуд.

— Сержанте, я зранку думаю про це… Мені стільки всього згадалося через цю халепу…

— І що ж ви згадали?

— Роберт Квінн дуже цікавився розслідуванням. Я тоді часто бачився з Дженні, по неділях обідав у них. Він весь час говорив зі мною про розслідування.

— Але ж і його дружина тільки про це й говорила?

— Так, за столом. Та варто було мені прийти, як батько пригощав мене пивом на терасі й весь час розпитував. Кого ми підозрюємо та чи натрапили на слід… А по обіді проводив мене, і ми знову розмовляли. Я вже не знав, як відчепитися від нього…

— Ви хочете сказати, що…

— Та нічого я не хочу сказати. Але…

— Що «але»?

Він понишпорив у кишені піджака і дістав фото.

— Ось що знайшов я сьогодні вранці в родинному альбомі, Дженні зберігає його в нас удома.

На світлині Роберт Квінн стояв коло чорного «шевроле монте-карло» перед входом до «Кларксу». На звороті був напис: «Аврора, серпень 1975 року».

— Що це означає? — запитав Ґегаловуд.

— Я запитав те саме у Дженні. Вона сказала, що того літа батько хотів придбати нове авто, та ніяк не міг обрати модель. Він звернувся до місцевих дилерів із проханням про тест-драйв і декілька вихідних підряд мав змогу тестувати різні моделі.

— Зокрема, і чорний «монте-карло»?

— Зокрема, і чорний «монте-карло».

— Ви хочете сказати, що в день зникнення Ноли за кермом цього автомобіля міг бути Роберт Квінн?

— Так.

Ґегаловуд пригладив чуба і попросив дозволу взяти світлину.

— Тревісе, — сказав я, — нам треба поговорити з Тамарою і Дженні. Вони вдома?

— Так. Заходьте, вони у вітальні.

Тамара з Дженні сторопіло сиділи на дивані. Понад годину намагалися ми з ними говорити, та вони були такі ошелешені, що не могли зібратися з думками. Нарешті Тамара, хлипаючи, спромоглася розповісти, що сталося вчора ввечері. Вони з Робертом рано повечеряли, а потім дивилися телевізор.

— Ви не помітили чогось незвичайного в чоловіковій поведінці? — запитав Ґегаловуд.

— Ні… Втім, помітила-таки, він хотів, щоб я неодмінно випила чашку чаю. Я відмовлялася, а він знай торочив: «Пий, кицюню, пий. Це сечогінний напій, тобі буде добре». Ото я і випила той клятий чай. І заснула простісінько тут, на дивані.

— О котрій годині?

— Десь об одинадцятій.

— А потім?

— А потім провал, чорна діра. Спала як убита. Прокинулася вже о пів на восьму ранку. Я так і лежала на дивані, а в двері стукала поліція.

— Пані Квінн, чи правда, що ваш чоловік збирався придбати «шевроле монте-карло»?

— Ну… я вже не пам’ятаю… Так… може… та… та ви гадаєте, він міг скривдити ту дитину? Гадаєте, це він?

Її знудило, і вона кинулася до вбиральні.

Усі ті балачки не мали сенсу. Ми поїхали, так і не дізнавшись нічого нового. Час діяв проти нас. В авто я запропонував Ґегаловудові висунути Робертові неспростовний доказ — світлину чорного «монте-карло».

— Марно, — відказав він. — Рот знає, що Лансдейн здався і, певне, порадив Квіннові тягти куцого за хвіст. Квінн не заговорить. І ми спіймаємо облизня. Завтра о п’ятій вечора справу закриють, а ваш друзяка Барнаскі влаштує фіґлі-міґлі перед усіма телекамерами країни. Роберта Квінна випустять на волю, а з нас кепкуватиме вся Америка.

— Хіба що…

— Хіба що станеться диво, письменнику. Хіба що ми докопаємося, що ж робив учора ввечері Квінн і куди так поспішав. Його дружина каже, що заснула об одинадцятій. Затримали його опівночі. Отже — через годину. Ми принаймні знаємо, що він був десь за містом. А де?

Ґегаловуд вважав, що нам залишається тільки одне: поїхати туди, де затримали Роберта Квінна, і спробувати з’ясувати, звідки і куди він прямував. Сержант навіть дозволив собі розкіш витягнути на місце затримання патрульного Форсайта, у якого був вихідний. Ми зустрілися з ним за годину, на виїзді з Аврори, і він привів нас до потрібного місця на шляху в Монберрі.

— Отут, — сказав він.

Дорога йшла поміж чагарями, геть прямо. Нам це нічого не давало.

— Розкажіть докладно, що сталося? — попросив Ґегаловуд.

— Я їхав із боку Монберрі. Патрулював, як завжди. Аж перед носом у мене вискочило це авто.

— Як це — вискочило?

— На перехресті, метрів за п’ятсот-шістсот відціля.

— На перехресті? З якою дорогою?

— Не можу сказати, що там за дорога, та перехрестя є, і там світлофор. Знаю напевно, бо то єдиний світлофор на цій ділянці шосе.

— Отой? — запитав Ґегаловуд, дивлячись удалину.

— Той, — кивнув Форсайт.

І тоді мене наче струмом ударило.

— Це дорога до озера! — вигукнув я.

— До якого озера? — запитав Ґегаловуд.

— Там шосе перетинається з дорогою, що веде до озера Монберрі.

Ми дійшли до перехрестя, подалися дорогою до озера і метрів за сто опинилися на паркувальному майданчику. Береги були геть розмиті нещодавніми дощами. Довкола — суцільна багнюка.

Вівторок, 11 листопада 2008 року, 8 година ранку

Колона поліційних авто зупинилася на майданчику біля озера. Ми з Ґегаловудом трохи посиділи в його машині. Побачивши фургон водолазів, я запитав:

— Сержанте, ви певні, що чините правильно?

— Ні. Але вибору в нас немає.

То була наша остання карта, кінець гри. Роберт Квінн, звісно ж, побував тут. Грузнучи в грязюці, він дістався до води і щось туди жбурнув. Принаймні за нашою версією.

Ми вийшли з авто і підійшли до водолазів, які готувалися до занурення. Командир дав їм кілька вказівок, потім перебалакав із Ґегаловудом.

— Що ми шукаємо, сержанте? — запитав він.

— Та все. Все, що завгодно. Документи, зброю. Не знаю. Щось, що пов’язане зі справою Ноли Келлерґан.

— А ви знаєте, що це озеро — справжнісінька вигрібна яма? Може, все-таки точніше скажете?..

— Думаю, ваші люди зметикують. Я поки що не знаю, що то може бути.

— А на якій глибині?

— Коло самого берега. На відстані кидка. Думаю, вірогідніше з того боку озера. Підозрюваний був геть у багні, щока подряпана, певне, його зачепило низькою гілкою. Він хотів заховати ту річ там, де її не знайдуть. То, гадаю, подався на протилежний берег,