Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Письменник? Ґегаловуд на дроті. Де ви зараз?
— Сержант? — пробурмотів я, насилу ворушачи язиком. — Я вдома, у ліжку, в Нью-Йорку, де ж іще?
— Зловили ми пташку, — сказав Ґегаловуд.
— Що?
— Того, хто підпалив дім Гаррі… Затримали його сьогодні вночі.
— Що ви кажете?
— Ви сидите?
— Навіть лежу.
— Тим краще. Бо зараз я вас ошелешу.
2. Кінець гри
— Деколи, Маркусе, вас охоплюватиме відчай. Це нормально. Я вам казав, що писати — це як боксувати, але ще це — наче бігати. Тому я вас весь час і жену надвір: якщо у вас вистачає душевної снаги витримувати тривалий біг — під дощем і в холоднечу, якщо у вас вистачає снаги йти до кінця, викладатися цілком, щосили, всім серцем, і сягати мети, то ви зможете писати. Ніколи не дозволяйте втомі та страху перемогти вас. Навпаки, користуйтеся ними, щоб рухатися вперед.
Того ж таки ранку, геть приголомшений звісткою Ґегаловуда, я вилетів до Манчестера. Приземлився о першій годині дня, а вже о пів на другу був у Головному поліційному управлінні штату. Ґегаловуд зустрів мене біля входу.
— Роберт Квінн! — вигукнув я замість привітання, наче й досі не міг повірити. — То це Роберт Квінн підпалив дім? І він-таки залишав мені записки?
— Так, письменнику. Відбитки пальців на каністрі з бензином були його.
— Але навіщо?
— Хіба ж я знаю. Він і пари з вуст не пустив. Мовчить як рибина.
Ґегаловуд одвів мене до свого кабінету і пригостив кавою. За його словами, кримінальна поліція вдосвіта обшукала дім Квіннів.
— І що знайшли? — запитав я.
— Нічогісінько, — відказав Ґегаловуд. — Геть нічого.
— А дружина його що каже?
— А ось із нею дивина: ми приїхали о пів на восьму, та її не можна було розбудити. Спала як убита, навіть не помітила, що чоловіка нема.
— Він її присипляє.
— Як це — присипляє?
— Роберт Квінн підсипає їй снодійного, коли хоче, щоб йому дали спокій. Напевне, так було і цієї ночі, щоб вона нічого не запідозрила. Але що вона могла запідозрити? Куди він подався серед ночі? І чому весь був у багні? Щось закопував?
— Так ото ж… Без його зізнання я не маю що йому висунути.
— Таж є каністра з-під бензину.
— Його адвокат заявив, що Роберт знайшов її на березі, він часто там гуляє. Побачив, що там валяється каністра, взяв її і закинув у кущі, щоб не заважала. Нам треба якнайбільше доказів, бо адвокат нас задушить.
— А хто в нього адвокат?
— Не повірите.
— Та кажіть уже.
— Бенджамін Рот.
Я зітхнув.
— Гадаєте, це Роберт Квінн убив Нолу Келлерґан?
— Може бути й таке.
— Я можу з ним поговорити?
— Про це не може бути й мови.
Тієї миті до кабінету, не постукавши, ввійшов якийсь чоловік, і Ґегаловуд одразу ж виструнчився. То був Лансдейн, начальник поліції штату. Вигляд мав невдоволений.
— Я цілий ранок згаяв на розмови з губернатором, журналістами і цим клятим адвокатом, Ротом.
— Із журналістами? Про що?
— Про затриманого сьогодні вночі чолов’ягу.
— Гадаю, в нас з’явився важливий слід.
Начальник поліції приязно поклав долоню на плече Ґегаловудові.
— Перрі… пора вже покласти цьому край.
— Тобто?
— Це якась нескінченна історія. Серйозно, Перрі: ви міняєте обвинувачених мов рукавички. Рот обіцяє здійняти бучу. Губернатор хоче, щоб усе це припинилося. Пора закривати справу.
— Але ж у нас нові дані! Смерть Нолиної матері, затримання Роберта Квінна. Ми ось-ось щось знайдемо!
— Спершу Квеберт, потім Калеб, тепер батько чи цей Квінн, або Стерн, або сам Господь Бог! Що в нас є проти батька? Нічого! Проти Стерна? Нічого. Проти Роберта Квінна? Знову ж таки нічого.
— Але ж ця клята каністра…
— Рот каже, що він легко переконає суддю в невинності Квінна. Ви хочете висунути йому обвинувачення?
— Так.
— Ви програєте, Перрі. Вкотре програєте. Ви чудовий полісмен, Перрі. Може, найкращий. Та інколи треба вміти відступати.
— Але ж…
— Перрі, не псуйте своєї кар’єри… Я не забиратиму у вас цієї справи просто зараз, не хочу ображати вас. Даю вам добу, як другові. Завтра о п’ятій вечора ви прийдете до мене в кабінет і офіційно заявите, що закриваєте справу Келлерґан. У вас є доба. Ви скажете колегам, що волієте відступити, щоб не осоромитися. А потім беріть сім’ю і їдьте кудись у вихідні та відпочиньте, ви заслужили це.
— Таж я…
— Треба вміти відступати, Перрі. Бувайте.
Лансдейн вийшов із кабінету, і Ґегаловуд упав у крісло.
Аж тут, на додачу до всього, мені на мобільник зателефонував Рой Барнаскі.
— Вітаю, Ґольдмане, — радісно заволав він. — Тиждень спливає завтра, як ви знаєте.
— Який іще тиждень, Рою?
— Тиждень. Я дав вам тиждень, перш ніж ми оприлюднимо останні події довкола Ноли Келлерґан. Ви не забули? Здається, ви нічого нового не з’ясували?
— Послухайте, Рою, ми натрапили на слід. Може, краще було б відкласти ту прес-конференцію?
— Ох, ці балачки… Завжди у вас якісь сліди, Ґольдмане… Просто цирк, та й годі. Пора вже покласти цьому край. Я скликав пресу на завтра, на п’яту вечора. Дуже розраховую, що й ви там будете.
— Не можу. Я в Нью-Гемпширі.
— Що? Ґольдмане, ви головна дійова особа! Ви потрібні там!
— Перепрошую, Рою.
Я перервав розмову.
— Барнаскі, мій видавець. Хоче завтра наприкінці дня зібрати журналістів, щоб оприлюднити інформацію: розповість про Нолину хворобу, про те, яка геніальна моя книжка, бо в ній відображено роздвоєння особистості п’ятнадцятирічної дівчинки.
— Ясно. Одне слово, завтра наприкінці дня ми, здається, офіційно все спаскудимо.
У Ґегаловуда залишалася остання доба, і він не збирався сидіти дурно. Запропонував поїхати до Аврори і допитати Тамару та Дженні, щоб з’ясувати все про Роберта.
Дорогою зателефонував Тревісові й попередив про наш приїзд. Ми знайшли його перед домом Квіннів. Він був геть розгублений.
— То на каністрі
