Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Як тобі було з Гусаком, говори, по-божому все велося?.. Чому лишився при Старокостянтинові в зиму? — далі провадив добродій.

Година стояв, поглядаючи то на свого сотника, то на незнайомця, розмірковуючи, куди це все приведе і що за клопіт на його потилицю…

— Хтось повинен був залишатися… Кордон оберігати, тоді і крикнули: хто піде? А в мене свого притулку немає… — сказав Павло і затих, глипаючи очима.

— А пішов би до Гусака сьогодні? — голосно запитав лукавий незнайомець.

Павло, поглянувши на Сильвестра, поміркував і опустив голову донизу.

— Добре, годі тобі вже, чув я про вас усіх. Добряча четвірка була, та усіх вас доля розвела, на те воля Божа! — з примирливою інтонацією закінчив опитувати Павла цей зверхник.

— Присядьмо, сотнику, і ти, козаче. Слухайте мої словеса, — почав говорити по суті приходько.

— Маю ім’я Лаврін, та це щоб Павло знав, а дію від Богданового імені, — промовив Лаврін і на хвильку примовк. — Чув ти, Павле, про Вишневецького, а може, про Конецпольського чи інших воєвод знатних? — провадив далі зверхник Лаврін.

Павло, почувши високі ймення ляських воєвод, стиха почав підійматися з лавки, не розуміючи, куди гне цей Лаврін. А той, замислившись, статечно промовив:

— Присядь, присядь, доведеться тобі їх вивуджувати для нашого Богдана, вони тут неподалік…

Щось із мовленого почало доходити до Павла, і він уже сидів на лавці не соваючись, а слухав від цього прискіпливого чолов’яги, що його з десяткою чекає найближчим часом. Ішов від сотника, вже осмислюючи сказане, готуючись виконати доручену справу, та пригадував цього дивного Лавріна.

Павлові було дозволено заради виконання таємних доручень переглянути кожного десятинця та поповнити десятку козаками під його особисту вибагливість. Поповнивши десятку виконувачами задумів Лавріна, Година за два дні виділив гурт найбільш ярих хлопців, а інші будуть за оборонців десятки під час ускладнень при завданні при відступі.

У Павла згуртувалися хлопці, які або досконало володіли польською мовою, або добре знали навколишню місцевість. Павло вирушив до сотника сповістити, що він може вибиратися в стан ворога за розпорядженням Лавріна. Полк Нечая ще раз ходив на приступ ворожих валів, але окрім ще сотні загиблих повстанців жодної користі це не дало. Посилена десятка Павла вправлялась у стрільбі з пістолів, луків, жбурляла безперестанку ножі, набиваючи руку. Година приглядав за тими, хто вправлявся, ходячи з Ігнатієм Замковим довкола та інколи підсобляючи в тому чи іншому вмінні.

Година уважно приглядався до новаків, особливо тих, що володіли польською мовою. Андрій Лабур та Кирило Батюк були родом з містечка Залистя, що неподалік Кременця, та швидко оволоділи навичками влучати в ціль з пістоля чи кидати ножі.

— Оце, хлопці, по-нашому! То й гляди, вже кращі козаки вам не рівня будуть! — весело мовив Павло, побачивши, як вправно вони володіють зброєю.

А Замковий, узявши ніж у Батюка, став спиною до виставленого солом’яного діда і, рвучко повернувшись, кинув ножа. Усі не зводили з нього очей, дивуючись, куди подівся ніж, та Батюк, кинувшись до опудала, побачив ледь примітну рукоять ножа. Почав виколупувати його, примовляючи:

— Та то вже добре, дайте час… Ми з Андрієм зможемо іще ліпше!

Павло з Гнатом задоволено реготали, вбачаючи в молодиках справних козаків, горе буде вражим ляхам!

Соколику-сину! Вчини мою волю: Продай коня, щоби не їздить по чистому полю! Соколихо-мати! Не хочу продати: Треба мому кониченьку вівса й сіна дати! Соколику-сину! Хто буде робити? Вже прийдеться мені, сину, голодом сидіти! Соколихо-мати! Пусти погуляти! Буду гулять поденеду, доленьки шукати.

— Таки діждалися ждаників з перцем! — мовив Павло своїм хлопцям, що після вечері вже сиділи колом біля вогню, розважаючи один одного.

Замковий занепокоєно підвівся, звертаючись до десятника:

— А що, вже до діла завтра?

— Звісно, скільки ж можна хлібець незароблений наминати? — не зовсім весело відповів Павло та присів побіля вогню.

Тут Роман Скиба, порушивши мовчанку, прохальним голосом звернувся до Замкового:

— Пане Гнате, та ви так і не сказали, куди подівся той Гицель, що коней ваших вартував, там, побіля клуні?..

Замковий здивовано поглянув на Романа і протяжно мовив:

— А вам так і не дійшло, що до чого, що то був за один?

Павло втрутився, розглядаючи великий гурт своїх десятинців:

— На ніч таке й розповідати лячно, мо,’ іншим разом, Гнате?