Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Гвардієць поглянув на забитого жовніра, який лежав побіля куреня, і кивком голови поспівчував, а решта в шанобі також схилили голови.

— Княже, найгідніший войовнику, цієї ночі був напад на один з редутів, забито багатьох, а дехто потрапив у руки холопам, — освідомив князя все той же гвардієць.

Павло ледве втримався, щоби не схопитись на ноги і всією силою навалити на князя та заподіяти йому смерть, а далі — воля Божа. Але через мить було вже запізно, князь повернув свого аргамака і весь почет боржій[137] помчав у бік захисних валів. Павло якийсь час лежав, завмерши, і йому знову подумалось: а куди подівся той Мосьпан? Почувся заспокійливий голос Лабура:

— Уставайте, пане десятнику, князь із почтом уже далеко!

Павло підвівся і поглядав, як з куреня з’явилися Замковий та Коляда.

— Гнате, собачий хвіст, хутчіше вилазь, я тобі справді дірку в голові проломлю… Куди ти подів того Мосьпана?

Замковий, притискуючи долонею «забите» місце на голові, став перед Павлом.

— Десятнику, Павле! Вчора ми перекришили всіх жовнірів, а повертатися необхідно. От я і намовив Мосьпана, він був би нам тягарем, повернутися до наших…

— Та добре, що повернув, сказати потрібно було! — сердито, але вже примирливо мовив Павло.

— Так це ще не все — намовив, аби наші гармидеру наробили в редуті, немов бійка була. Частину забитих прибрати подалі, мовляв, забрали в полон! — провадив далі Замковий.

— Добре, добре втіяв, міг би і повідомити мені, та вже годі! — знову погодився Павло.

— А декількох забитих кинути в полі головами до нашого війська, хай думають, що ми втікали, а герої-ляхи гналися за нами… — далі розповідав Гнат.

Тут уже Павло, не втримавшись, зиркнув на Гната:

— Ти, друже, вже налаштовуєшся на моє місце, поза спиною розпоряджаєшся, мені — ані мур-мур!

Замковий стояв, опустивши голову, та вже потім присів навшпиньки і тихо мовив:

— Не волай, Павле, ми ж «поранені»… Ляхи почують…

Десятник махнув спересердя рукою і ліг на другий бік куреня, роздивляючись життя-буття ляхів в облозі. Якось відразу налетів холодний вітерець, закрапотів дощ, а вже як грякнув грім, з неба полилася справжнісінька злива. Усі забралися в курені, як мовив той же Коляда:

— У тісняві, та без кривди.

Павло лежав під прикриттям конара, та вже невдовзі вода з нього почала накрапати, а через мить потекла холодними цівками.

З куреня з’явилася голова Замкового, і він благально голосом почав прохати Павла:

— Павле, прости, десятнику наш… Усе якось завертілося, призабув я, відчуваю провину…

Павлові, чи то від холодних струменів води, чи від винуватого голосу побратима, відлягло від серця, і він з радістю шугонув до теплого куреня, а хлопці обліпили його, вже промоклого, зігріваючи своїми тілами.

Дощ почав надвечір вщухати, і двоє побратимів поміж молодиками тихо обговорювали плани повернення до свого табору. Цілоденний дощ умиротворив супротивників, а можливо, не залишилося сухого пороху, та за цілий день десятинці не чули жодного пострілу.

Швидко стемніло, і вітер гнав густі чорні хмари, які, ввижалось, летіли понад землею. Десятинців уже покинули думки полонити когось із польських воєвод, у Павла була одна думка — вивести своїх хлопців живими. Вишикувавшись на ляський манер, десятинці попрямували до своїх, тримаючись східного напрямку. Назустріч інколи траплялися вози, вершники, але невеликий загін жодних підозр не викликав. Лабур зачекав Годину із Замковим та запропонував викрасти коней і на них швидко перебратися на нічийний луг. Павло на це не погодився, коні, застрягаючи в багнюці, будуть їм тягарем. Вирішили просто рухатися поміж редутами. Андрій Лабур попереду відповідатиме ляхам, але треба було знати гасло, аби без сутички пройти сторожу.

Знайшли непримітне місце, і Лабур з Батюком прожогом кинулись поспитати у якогось ляха сьогоднішнє гасло. Павло, відчуваючи, що хлопці мають ось-ось повернутися, сидів немов на ножах.

— Гнате, бери з собою Негрія, і одна нога там, а друга тут. Вивідай, куди поділися хлопці! — бентежачись за долю хлопців, мовив Павло.

Та вже через хвильку з темряви вигулькнув цілий гурт темних постатей, десятинці рвучко схопились за шаблі, та Павло серед них признав Замкового.

— Павле, оці дуже ревні молодики встигли залигати гарного ляха, — стиха мовив Гнат, порівнявшись із десятником.

— Та біс із ним, піде з нами… Ганчірку прилаштуйте надійно, — кинув скоромовкою Павло, і козаки відкрито рушили в бік польських укріплень, відповідаючи умовним гаслом на окрики польських дозорців.

Незабаром десятка Павла Години, перемовившись зі своїми вартовими, опинилася в таборі своєї сотні. Павло до своїх повернувся пізно від сотника, але десятинці чекали на свого зверхника, і той, відхиливши полог, здивувався, що хлопці підняли голови і запитувальними поглядами дивились на десятника.

— Хлопці, всім спати, лях справді говіркий нам дістався! — весело мовив Павло, і звідусіль почулися радісні вигуки.