Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— За стінами почувся спів першого кукурікала — і тих гарненьких дівуль неначе окропом ошпарило, посплигували вони з Минька та Кирюші, на очах у всіх нас перетворюючись на собак, і, заскигливши, шугнули у темний куток клуні. «Скакуни» попадали безсилими на долівку, а роззявляки з онучами в роті повипльовували їх та хутчіше до кабиці — вогню взяти! А вона вже й захолола, давно дрівця вигоріли! Темно в клуні, немов у дідька в пащі, та я дістав кресало і підпалив клапоть, відірвавши знизу від своєї сорочки. Почали ми все, що може горіти, стягувати до вогника, і вже розгорілося в кабиці, потягнуло від неї теплим духом, запалало веселе полум’я. Ми, немов дурні, знову кинулись по кутках шукати те, чого вже давно там не було! Добре, що пригадали наостанок про наших коней, і мені відразу в мою довбешку думка прилинула: «А коней хто цілу ніч вартував? Той Семен Гицель і носа сюди не показував… Не рятував наші душі!» Кирда як закричить не своїм голосом: «До коней, де наші коні?!» Ми, немов горобці з-під стріхи, повилітали з клуні і до наших коників! О Господи праведний, навкруги все вкрито памороззю, а наші коні в милі стоять, пінява з пащ звисає, ми до них, а вони харапудяться, дикими очима зирять на своїх володарів. Я ледве принадив до себе свою Ніку та кинувся її витирати, скинувши з себе сорочку, все одно вже пошматована. Змикитив, кинувся до воза, схопив попону і накрив її, бідолашну. Он вона стоїть, слухає мене побіля возів, пригадала…

І тут пролунало гучне кінське іржання, що хлопці від несподіванки схопились на ноги, збираючись бігти світ за очі! Та всіх осадив Павло, гучно вигукнувши:

— Куди вас несе?! Ану швидко спати всім, завтра до схід сонця в похід! Півні розбудять!

Тут уже навіть молоді отямилися та один по одному почали чмихати, а через мить розкотистий сміх полинув удалину, наганяючи страх перед козаками всього сущого по всій окрузі.

Козаки швидко повкладалися спати, та найбільш розчарованим залишився Замковий — за весь вечір жодного разу так і не затягнувся своєю носогрійкою.

З ранку до вечора десятинці Павла Години торували шлях для сотні Сильвестра Мигури заради швидкого просування полку. Бойові дії з ворогами не точилися, і десятинці, облюбувавши місце ночівлі для сотні, невдоволено заходились облаштовувати табір, так і не вийнявши шаблі за цілий день. Петро Мосьпан відмовився зв’язувати вози, старанно копав рів перед возами, не дивлячись нікому в очі, аби не глузували з його ганебної втечі під час розповіді небилиці Замкового.

Коли поминули верхів’я річки Збруча, козацьким роз’їздам почали стрічатися польські та охоронні роз’їзди панських маєтків. Пожвавішали десятинці, особливо молода хлопці, котрим дошкуляла нетерплячка побитися з ворогом. Відтепер після вечері навколо вогнищ завжди був веселий або сумний гомін, коли хтось гинув у сутичках.

Сотник Мигура вже десятку Павла Години далеко від сотні не відпускав.

— Павле, ти бувалий десятник, а за кожним виїздом ти губиш людей. Доки стрінемося з ворогом у відкритій борні, битися з ляхами та підляшками не буде кому, — після загибелі молодого козака дорікнув Годині Мигура.

Павло слухав з похиленою головою, хотів щось відповісти, виправдовуючись, та тільки махнув головою на знак згоди. Врешті-решт козацьким полковникам стали зрозумілими оборонні дії польських командувачів: усі, хто проти Хмельницького, збиралися до Збаража. Потрібно було дізнаватися, які сили там зосереджені, хто командувач, який стан захисних укріплень. З багатьох полків до Збаража таємно проникали козацькі вивідувані, не минуло це й сотні Мигури.

Полковник Нечай зупинив свій полк за десять верст від замка Збараж і розпочав підготовку до приступу фортеці. Зупинилися побіля мальовничої неширокої річки Синявки, що брала свій початок неподалік у північний бік та впадала вже в значнішу річку Гнєзну. Десятку Павла чекали нічні вилазки до фортеці, і він почав ретельно готувати своїх хлопців до тихої війни. Десятку Хруника Сидіра підпорядкували десятці Години — забезпечувати відступ вивідувачів у разі виявлення їх поляками.

Сьогоднішня ніч подавала надії на щасливе виконання завдань полковника Нечая. Теплий липневий дощ, який скінчився опісля полудня, розквасив землю, і посилена десятка Години неспішно попрямувала в бік фортеці навздогін рожевому сонцю, що от-от сховається за обрієм. Остап Сподинець з Ігнатієм Замковим їхали попереду, прокладаючи шлях поміж озерцями води, яку не встигла увібрати в себе насичена вологою земля. Досягли неглибокого придолинка, на схилі якого тулилося близько десятка хатинок, і Павло послав наперед Стеця Коляду, говоруна і хитрющого на вдачу, розпитати, чи не вешталися тут нещодавно ляхи. Стець швидко повернувся, доповівши, що місцеві не бачили війська ще з того року.

Ближче до півночі вийшли до широкої та повноводої річки Гнєзни і сторожко, в повній темряві, попрямували за течією. Проїхали чимало часу, і Павло почав турбуватися, йому дошкуляла думка, що вони вже в лігвищі ворога і за ними невідривно стежать.

Неподалік несла темні води Гнєзна, і від незвичного вирування води, яке то затихало, то знову загадково булькотіло, в Павла та й решти козаків закрадався в душу якийсь острах.

— Усе, хлопці, всім спішитись і подалі від річки відшукаємо притулок, зайдемо ще дідьку в пашу! — мовив Година до Замкового, і той заспішив зупиняти передніх.

До сутінків укрились у невеликій діброві, збившись докупи, та гріючись об спини коней, які завжди слухняно вкладались по волі вершників.

Невідомо, скільки часу пробув уві сні Павло, та враз прокинувся і лежав, не ворушачись, приходячи до тями та розглядаючись довкола. Побачив обриси козаків, що прийшли до гурту та підіймали на варту свою зміну. Від річки інколи долинало хлюпотіння води, чи від виринання риби, а можливо,