Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
Увесь почет відступив, і Ростов бачив, як генерал цей щось досить довго говорив государеві.
Государ сказав йому кілька слів і зробив крок, щоб підійти до коня. Знову натовп почту і натовп вулиці, в якому був Ростов, подалися до государя. Зупинившись біля коня і взявшись рукою за сідло, государ звернувся до кавалерійського генерала і сказав голосно, очевидно з бажанням, щоб усі чули його.
— Не можу, генерале, і тому не можу, що закон сильніший за мене, — сказав государ і поставив ногу у стремено. Генерал шанобливо нахилив голову, государ сів і поїхав галопом по вулиці. Ростов, не пам'ятаючи себе від захоплення, з натовпом побіг за ним.
XXI
На майдані, куди поїхав государ, стояли лице в лице праворуч батальйон преображенців, ліворуч батальйон французької гвардії у ведмежих шапках.
У той час, як государ під'їжджав до одного флангу батальйонів, які зробили на-караул, до протилежного флангу галопом підходив другий натовп вершників, і в передньому з них Ростов упізнав Наполеона. Це не міг бути ніхто інший. Він їхав галопом, у маленькому капелюсі, з андріївською стрічкою через плече, в розкритому над білим камзолом синьому мундирі, на незвичайно породистому арабському сивому коні, на малиновому, золотом гаптованому чапраку. Під'їхавши до Олександра, він трошки підняв капелюха, і при цьому порусі кавалерійське око Ростова не могло не помітити, що Наполеон погано і невпевнено сидів на коні. Батальйони вигукнули «Ура» і «Vive l'Empereur!»[462] Наполеон щось сказав Олександрові. Обидва імператори позлазили з коней і взяли один одного за руки. На обличчі в Наполеона була неприємно-вдавана усмішка. Олександр з лагідним виразом щось казав до нього.
Незважаючи на те, що французькі жандарми збивали натовп, гарцюючи кіньми, Ростов невідступно стежив за кожним рухом імператора Олександра і Бонапарте. Його, як несподіванка, дуже здивувало те, що Олександр поводився як рівний з Бонапарте і що Бонапарте цілком вільно, наче ця близькість з государем природна і звична для нього, як рівний обходився з російським імператором.
Олександр і Наполеон з довгим хвостом почту підійшли до правого флангу Преображенського батальйону, просто на натовп, що стояв тут. Натовп опинився несподівано так близько до імператорів, що Ростову, який стояв у передніх рядах його, стало страшно, щоб його не впізнали.
— Sire, je vous demande la permission de donner la Légion d'honneur au plus brave de vos soldats[463], — сказав, вимовляючи кожну літеру, різкий, точний голос.
Це говорив вдалий на зріст Бонапарте, знизу дивлячись просто в очі Олександрові. Олександр уважно слухав те, що йому казали, і, нахиливши голову, приємно усміхнувся.
— A celui qui s'est le plus vaillament conduit dans cette dernière guerre[464], — додав Наполеон, викарбовуючи кожен склад, зі спокоєм і впевненістю, що обурили Ростова, оглядаючи ряди російських солдатів, які, витягнувшись перед ним, усе держали на-караул і нерухомо дивилися в обличчя свого імператора.
— Votre majesté me permettra-t-elle de demander l'avis du colonel?[465] — сказав Олександр і ступив кілька кроків до князя Козловського, командира батальйону. Бонапарте став тимчасом знімати рукавичку з білої маленької руки і, розідравши її, кинув. Ад'ютант, ззаду квапливо кинувшись вперед, підняв її.
— Кому дати? — неголосно, по-російському спитав імператор Олександр Козловського.
— Кому накажете, ваша величність.
Государ незадоволено скривився і, оглянувшись, сказав:
— Але ж треба відповісти йому.
Козловський з рішучим виглядом оглянувся на ряди і в цьому погляді захопив і Ростова.
«Часом чи не мене?» — подумав Ростов..
— Лазареві — нахмурившись, прокомандував полковник; і перший по ранжиру солдат, Лазарєв, жваво вийшов вперед.
— Куди ж ти? Тут стій! — зашепотіли голоси на Лазарєва, який не знав, куди йому йти. Лазарєв зупинився, злякано подивився скоса на полковника, і обличчя в нього здригнулося, як це буває з солдатами, викликаними перед стрій.
Наполеон трошечки повернув голову назад і одвів назад свою маленьку пухлу ручку, наче бажаючи взяти щось. Люди його почту, догадавшися в ту ж секунду, в чому річ, заметушились, зашепотіли, передаючи щось один одному, і паж, той самий, якого вчора Ростов бачив у Бориса, вибіг вперед і, шанобливе? нахилившись над протягнутою рукою і не змусивши її чекати й однієї секунди, вклав у неї орден на червоній стрічці. Наполеон, це дивлячись, стиснув два пальці. Орден опинився між ними. Наполеон підійшов до Лазарєва, який, витріщаючи очі, невідступно дивився лише на свого государя, і оглянувся на імператора Олександра, показуючи цим, що те, що він робив тепер, він робив для свого союзника. Маленька біла рука з орденом доторкнулася до гудзика солдата Лазарева. Наче Наполеон знав, що для того, щоб назавжди цей солдат був щасливий, нагороджений і вирізнений з-між усіх на світі, треба було лише щоб його, Наполеонова, рука удостоїла груди солдата свого дотику. Наполеон тільки приклав хреста до грудей Лазарева і, опустивши руку, обернувся до Олександра, наче він знав, що хрест повинен прилипнути до грудей Лазарева. Хрест справді прилип.
Російські і французькі прислужливі руки, миттю підхопивши хреста, причепили його до мундира. Лазарєв понуро глянув на маленького чоловіка з білими руками, який щось учинив над ним, і, нерухомо й далі держачи на-караул, знову став дивитися просто в очі Олександрові, наче він питав Олександра: чи все ще йому стояти, чи не накажуть йому пройтись тепер або, може, ще що зробити? Але йому нічого не наказували, і він досить довго був у цьому стані нерухомості.
Государі сіли верхи й поїхали. Преображенці, розстроюючи ряди, перемішалися з французькими гвардійцями і сіли за столи, приготовлені для них.
Лазарєв сидів на почесному місці; його обнімали, поздоровляли і стискали йому руки російські і французькі офіцери. Юрми офіцерів і народу підходили, щоб тільки подивитись на Лазарєва. Гудіння гомону російського-французького і сміху стояло на майдані круг столів. Два офіцери з розчервонілими обличчями, веселі і щасливі, пройшли повз Ростова.
— Яке, брат, угощення! Все на сріблі, — сказав один. — Лазарєва бачив?
— Бачив.
— Завтра, кажуть, преображенці їх угощатимуть.
— Ні, а Лазарєву яке щастя! тисячу двісті франків довічного пенсіону.
— От так шапка, хлопці! — кричав преображенець, надіваючи волохату шапку француза.
— Диво як гарно, розкіш!
— Ти чув відзив? — сказав гвардійський офіцер до другого. — Позавчора було Napoléon, France, bravoure[466], вчора Alexandre, Russie, grandeur[467]; один день наш государ дає відзив, а другий день — Наполеон. Завтра