Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
Борис жив з другим ад'ютантом, польським графом Жилінським. Жилінський, вихований у Парижі поляк, був багатий, гаряче любив французів, і майже щодня під час перебування в Тільзіті до Жилінського та. Бориса збиралися на обіди і сніданки французькі офіцери з гвардії і головного французького штабу.
24 червня, увечері, граф Жилінський, Борисів сусіда по кімнаті, влаштував для своїх знайомих французів вечерю. На цій вечері був почесний гість — один ад'ютант Наполеона, кілька офіцерів французької гвардії і юнак старої аристократичної французької фамілії, Наполеонів паж. Цього самого дня Ростов, користуючись темрявою, щоб не бути впізнаним, у цивільному одягу приїхав до Тільзіта і ввійшов у квартиру Жилінського та Бориса.
У Ростові, так само як і в усій армії, з якої він приїхав, ще зовсім не відбувся щодо Наполеона і французів, які з ворогів зробилися друзями, той переворот, що відбувся у головній квартирі і в Борисові. Всі ще в армії були перейняті недавнім змішаним почуттям злоби, презирства та страху до Бонапарте і французів. Ще недавно Ростов, розмовляючи з платовським козачим офіцером, сперечався про те, що якби Наполеона було взято в полон, з ним обійшлися б не як з государем, а як із злочинцем. Ще недавно на шляху, зустрівшися з французьким пораненим полковником, Ростов розгарячився, доводячи йому, що не може бути миру між законним государем і злочинцем Бонапарте. Тому Ростов був вражений, побачивши в Борисовій квартирі французьких офіцерів у тих самих мундирах, на які він звик зовсім інакше дивитися з фланкерського цепу. Тільки-но він побачив французького офіцера, що виставився з дверей, це почуття війни, ворожості, якого він завжди зазнавав, побачивши ворога, раптом охопило його. Він зупинився на порозі і по-російському спитав, чи тут мешкає Друбецькой. Борис, почувши чужий голос з передпокою, вийшов Ростову назустріч. Обличчя його в першу хвилину, коли він упізнав Ростова, виявило досаду.
— Ах, це ти, дуже радий, дуже радий тебе бачити, — сказав він проте, усміхаючись і підходячи до нього. Та Ростов помітив перший його порух.
— Я невчасно, здається, — сказав він, — я б не приїхав, але в мене справа, — додав він холодно…
— Ні, я лише дивуюся, як ти з полку приїхав. «Dans un moment je suis à vous»[456], — обернувся він на голос, що кликав його.
— Я бачу, що я невчасно, — повторив Ростов.
Вираз досади вже зник з Борисового обличчя; видно, обдумавши й вирішивши, що йому робити, він особливо спокійно взяв його за обидві руки і повів до сусідньої кімнати. Борисові очі, спокійно і твердо дивлячись на Ростова, були наче пойняті чимсь, наче якась заслінка — сині окуляри співжиття — була на них. Так здавалося Ростову.
— Ах, годі, будь ласка, хіба ти можеш бути невчасно, — сказав Борис. Борис ввів його до кімнати, де було накрито стіл до вечері, познайомив з гостями, назвав його і пояснив, що він не цивільний, а гусарський офіцер, його давній приятель. — Граф Жилінський, le comte N. N., le capitane S. S.[457], — називав він гостей. Ростов насуплено дивився на французів, неохоче вклонявся і мовчав.
Жилінський, видно, не радо прийняв цю нову особу, росіянина, до свого гуртка і нічого не сказав Ростову. Борис, здавалося, не помічав ніяковості, що постала з появою нової людини, і з тим самим приємним спокоєм і пойнятими чимсь очима, з якими він зустрів Ростова, намагався пожвавити розмову. Один з французів звернувся із звичайною французькою чемністю до уперто-мовчазного Ростова і сказав йому, що, певне, для того, щоб побачити імператора, він приїхав до Тільзіта.
— Ні, в мене є справа, — коротко відповів Ростов.
У Ростова зіпсувався настрій зараз же по тому, як він помітив незадоволення на Борисовому обличчі, і, як завжди буває з людьми в поганому настрої, йому здавалося, що всі неприязно дивляться на нього і що всім він заважає. І справді, він заважав усім і сам один залишався поза загальною розмовою, що знову почалася. «І чого він сидить тут?» — говорили погляди, які кидали на нього гості. Він встав і підійшов до Бориса.
— Одначе я тобі заважаю, — сказав він йому тихо, — ходім поговоримо про справу, і я піду.
— Та ні, анітрохи, — сказав Борис. — А якщо ти втомився, ходім до моєї кімнати і лягай відпочинь.
— І справді…
Вони ввійшли до маленької кімнатки, де спав Борис. Ростов, не сідаючи, зараз же, роздратовано — наче Борис чимсь завинив перед ним — почав розповідати йому справу Денисова і спитав, чи хоче і чи може він просити за Денисова государя через свого генерала і через нього передати листа. Коли вони залишилися вдвох, Ростов вперше переконався, що йому ніяково було дивитися в очі Борисові. Борис, заклавши ногу на ногу і погладжуючи лівою рукою тонкі пальці правої руки, слухав Ростова, як слухає генерал доповідь підлеглого, то дивлячись убік, то з тим же, чимсь пойнятим поглядом, дивлячись прямо в очі Ростову. Ростову щоразу при цьому ставало ніяково, і він опускав очі.
— Я чув про такого характеру справи і знаю, що государ дуже строгий у цих випадках. Я думаю, не треба доводити до його величності. На мою думку, краще б просто просити корпусного командира… А взагалі я думаю…
— Отже ти нічого не хочеш зробити, так і скажи! — майже крикнув Ростов, не дивлячись у вічі Борисові.
Борис усміхнувся:
— Навпаки, я зроблю, що можу, тільки я думаю…
У цей час почувся голос Жилінського, який кликав Бориса.
— Ну, йди, йди, йди… — сказав Ростов, і, відмовившись од вечері і залишившись на самоті в маленькій кімнатці, він довго ходив по ній туди й сюди
