Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
IV
Князь Андрій приїхав до Петербурга в серпні 1809 року. Це був час апогею слави молодого Сперанського і енергії переворотів, які він здійснював. У цьому ж самому серпні государ, їдучи в колясці, перекинувся, пошкодив собі ногу і залишався в Петергофі три тижні, зустрічаючись щодня і лише зі Сперанським. У цей час готувалися не тільки два таких знаменитих укази, що стривожили громадянство, укази про скасування придворних чинів і про іспити на чини колезьких асесорів та статських радників, але й ціла державна конституція, яка повинна була змінити існуючий судовий адміністративний і фінансовий порядок управління Росії від державної ради до волосної управи. Тепер здійснювалися і втілювалися ті невиразні ліберальні мрії, з якими вступив на престол імператор Олександр і які він намагався здійснити з допомогою своїх помічників: Чарторижського, Новосильцева, Кочубея і Строганова, що їх він сам жартома називав comité du salut publique[470].
Тепер усіх разом замінив Сперанський по цивільній частині і Аракчеєв по військовій. Князь Андрій невдовзі по приїзді своєму, як камергер, прибув до двору і на вихід. Государ, двічі зустрівши його, не удостоїв його жодного слова. Князеві Андрію завжди ще раніше здавалося, що він антипатичний государеві, що государеві неприємне його обличчя і весь він загалом. У сухому, віддалюючому погляді, яким подивився на нього государ, князь Андрій ще більше, ніж досі, побачив потвердження цієї думки. Придворні пояснили князеві Андрію неуважність государя до нього тим, що його величність був незадоволений, що Волконський не служив з 1805 року.
«Я сам знаю, як ми не владні над своїми симпатіями і антипатіями, — думав князь Андрій, — і тому нема чого думати про те, щоб подати особисто мою записку про військовий устав государеві, але справа буде говорити сама за себе». Він переказав про свою записку старому фельдмаршалу, батьковому другові. Фельдмаршал, призначивши йому годину, привітно прийняв його і обіцяв доповісти государеві. Через кілька днів князя Андрія повідомили, що він має зайти до військового міністра, графа Аракчеєва.
О дев'ятій годині ранку призначеного дня князь Андрій прибув до приймальні графа Аракчеєва.
Особисто князь. Андрій не знав Аракчеєва і ніколи не бачив його, але все, що він знав про нього, мало викликало в нього пошани до цієї людини.
«Він — військовий міністр, довірена особа государя імператора; нікому не повинно бути діла до його особистих рис; йому доручено розглянути мою записку, — отже лише він може дати рух їй», — думав князь Андрій, чекаючи серед багатьох значних і незначних осіб у приймальні графа Аракчеєва.
Князь Андрій під час своєї, здебільшого ад'ютантської, служби багато бачив приймалень важних осіб, і різні характери цих приймалень були для нього дуже ясні. У графа Аракчеєва була приймальня цілком особливого характеру. На обличчях неважних осіб, що чекали черги на аудієнцію в приймальні графа Аракчеєва, написане було почуття присоромленості і покори; на обличчях більш чиновних осіб виявлялось одно спільне почуття ніяковості, приховане під личиною невимушеності та іронії над собою, над своїм становищем і над очікуваною особою. Інші задумливо ходили туди й сюди, інші, шепчучись, сміялися, і князь Андрій чув sobriquet[471] «Сили Андрійовича» і слова «дядьо всипле», що стосувалися графа Аракчеєва. Один генерал (важна особа), очевидно ображений тим, що мусив так довго чекати, сидів, перекладаючи ноги і презирливо сам собі усміхаючись.
Але тільки-но відчинялися двері, на всіх обличчях миттю виявлялося лише одно — страх. Князь Андрій попросив чергового вдруге повідомити про себе, але на нього подивилися глузливо і сказали, що його черга прийде в свій час. Після того, як ад'ютант ввів у кабінет міністра кілька осіб і вивів їх звідти, в страшні двері було впущено офіцера, який вразив князя Андрія своїм приниженим і зляканим виглядом. Аудієнція офіцера тривала довго. Раптом з-за дверей розлігся неприємний голос, і блідий офіцер, з тремтячими губами, вийшов звідти і, схопивши себе за голову, пройшов через приймальню.
Відразу по цьому князя Андрія підвели до дверей, і черговий пошепки сказав: «Праворуч, до вікна».
Князь Андрій увійшов у небагатий, охайно опоряджений кабінет і побачив біля стола сорокалітню людину з довгою талією, з довгою, низько обстриженою головою і з товстими зморшками, з насупленими бровами над каро-зеленими тупими очима та обвислим червоним носом. Аракчеєв првернув до нього голову, не дивлячись на нього.
— Ви чого просите? — спитав Аракчеєв.
— Я нічого не… прошу, ваше сіятельство, — тихо промовив князь Андрій. Очі Аракчеєва повернулись на нього.
— Сідайте, — сказав Аракчеєв, — князь Волконський?
— Я нічого не прошу, а государ імператор зволив переслати до вашого сіятельства записку, яку я подав…
— Зволите бачити, шановний, записку я вашу читав, — перебив Аракчеєв, лише перші слова сказавши привітно, знову не дивлячись йому в обличчя й набираючи дедалі більш буркотливо-презирливого тону. — Нові закони військові пропонуєте? Законів багато, виконувати старих нема кому. Нині всі закони пишуть, писати легше, ніж робити.
— Я приїхав з волі государя імператора довідатись у вашого сіятельства, який рух ви гадаєте дати поданій записці? — чемно сказав князь Андрій.
— На записку вашу я поклав резолюцію, і її переслано до комітету. Я не схвалюю, — сказав Аракчеєв, встаючи і виймаючи з письмового стола папір. — Ось, — він подав князеві Андрію.
На папері, впоперек нього, олівцем, без заголовних літер, без орфографії, без розділових знаків, було написано: «негрунтовно складено понеже як наслідування списано з французького військового уставу і від військового артикула без потреби відступаючого».
— До якого ж комітету передано записку? — спитав князь Андрій.
— До комітету військового уставу, і я подав про зачислення вашого благородія в члени. Тільки без платні.
Князь Андрій усміхнувся.
— Я й не бажаю.
— Без платні членом, — повторив Аракчеев. — Моє поважання. Гей! клич! Хто ще? — крикнув він, вклоняючись князеві Андрію.
V
Чекаючи повідомлення про зачислення його в члени комітету, князь Андрій поновив давні знайомства, особливо з тими особами, які, він знав, були в силі і могли стати йому в пригоді. Ним владало тепер у Петербурзі почуття, подібне до того, яке владало ним напередодні бою, коли його томила неспокійна цікавість, і непереборно тягло у вищі сфери, туди, де готувалося майбутнє, від якого залежала доля мільйонів. Він почував по злості стариків, по цікавості необізнаних, по стриманості обізнаних, по хапливості,