Практична педагогіка - Ксенія Демиденко
— Це не про те, що думаєш, - переконувала я його.
— Ти сама на уроках говорила, що поезію кожен розуміє по-своєму. Я думаю, що про те. А ти взагалі помітила, що усі великі поети – страшні бабії й пияки? Закономірність? Як думаєш?
— Не всі, - заперечувала.
— Як не всі? Маяковський пив, Пушкін пив, Блок жодної спідниці не пропускав. А це:
На дні стакана друг єдиний відображений…?
Про Єсеніна твого улюбленого я взагалі мовчу. Він теж того, від сифілісу пишуть коні двинув. По бабам багато бігав.
— Помер не від сифілісу, хоча хворів, що тут приховувати. Його витягли з петлі у готельному номері. Є дві версії: одна – самогубство, інша – допомогли піти з життя. І я не від Єсеніна у захваті, а від його творчості. Це різні речі, - ледве стримуючись, пояснила я. У мене лежало три кіпи неперевірених зошитів з творчими роботами, а Вовка тут мені баки забивав.
— Творчості? У нього такі вірші є з матюками… Читала ось такий? – очі блищать, відчуваю, що зараз від його цитат погано стане, тому гальмую:
— Вова, не знущайся. Давай про щось приємне, а?
— Так я ж про твої уподобання. Література. Щоб не казала, що нічорта не читаю, - навчився доводити, що чорне є білим. І раптом, в його репертуарі, він брав мою руку до своєї й ніжно говорив:
— А в ботанічному саду піони розквітли. Поїхали на вихідні? Ти ж любиш по кущам бродити, квіточками милуватися.
— А якщо хто побачить? Здурів? Мені тебе в школі цілком вистачає. І так по кутках усі шушукаються.
— Заздрять нам з тобою, Соня Костянтинівно. Ти навіть не уявляєш, як заздрять. Після іспитів рвонемо подалі з міста, щоби ніхто не побачив. В Умань поїдемо! До «Софіївки»! Там такий парк одуренний! - Вовка посміхався й ішов, але я знала, що розлучаємося ненадовго.
За тиждень до останнього дзвоника у двері подзвонив Вітьок.
— Снігуронька, привіт! Забирай свого красеня. Мені звалити треба на якийсь час, щоб менти не замели. Тут справа одна прогоріла. І веселіше вам удвох буде, і для здоров'я корисно, – посміхнувся, залишив рюкзак, Багіру й пішов.
