Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
Ось чому, з дозволу ваших превелебностей, замкові щілини дають більше приводів для гріха та беззаконня, ніж усі інші свердловини на цьому світі, разом узяті —
– що і приводить мене до любовних пригод дядька Тобі.
Розділ ІІ
Хоча капрал, вірний своєму слову, доклав усіх старань трохи краще завити парадну перуку дядька рамільї, але за браком часу не міг домогтися великих результатів: той надто багато років пролежав сплюснутий у кутку старої похідної скрині дядька Тобі, а оскільки складки речей, що злежалися, розпрямити не легко і використання огарків вимагає певного вміння, то справа йшла не так гладко, як було б бажано. Щоб надати перуці вигляду більш виграшного, капрал разів двадцять відкидався назад, зіщулюючи очі й витягаючи руки. – Навіть її ясновельможність нудьга, кинувши на нього погляд, не могла б утриматися від усмішки – перука завивалася де завгодно, тільки не там, де її хотів завити капрал; легше було воскресити мертвого, ніж збити два-три локони там, де, на думку капрала, вони прислужилися б його окрасі.
Ось яким він був – або, вірніше, ось яким він показався б на кому-небудь іншому; але м’який вираз доброти, розлитий на лобі дядька Тобі, так владно уподібнював собі все оточення і Природа до того ж написала таким красивим почерком на кожній рисі дядька джентльмен, що йому були до лиця навіть вицвілий капелюх із золотим позументом і величезна кокарда з поріділої тафти; самі по собі вони були нічого не варті, але тільки-но дядько Тобі їх надівав, вони набували святкового вигляду, їх наче вибрано було рукою Мистецтва, щоб показати його в найвигіднішому світлі.
Ніщо у світі не могло б сприяти цьому могутніше, ніж блакитний із золотом мундир дядька Тобі, – якби для витонченості не була необхідна в якійсь мірі кількість: за п’ятнадцять чи шістнадцять років, які минули, відколи він був зшитий, завдяки абсолютно бездіяльному способу життя дядька Тобі, що рідко ходив далі за свій заповітний лужок, – блакитний із золотом мундир зробився йому до того вузьким, що капрал тільки з величезними зусиллями міг натягнути його на дядькові плечі; перешивання рукавів справі не допомогло. – Він був, одначе, вкритий позументами спереду і ззаду, а також уздовж бічних швів і т. д., згідно з модою часу короля Вільгельма; словом (я скорочую опис), він так яскраво виблискував на сонці того ранку та мав такий металевий і войовничий вигляд, що якби дядько Тобі надумався здійснити атаку в обладунках, ніщо не могло б краще їх замінити в його уяві.
Що стосується тонких ясно-червоних штанів, то кравець, розпоровши їх у ходí, залишив у великому безладі. —
– Так, мадам, – але потрібно приборкати свою уяву. Достатньо, якщо я скажу, що штани ці напередодні ввечері визнано було непридатними, і позаяк іншого вибору в гардеробі у дядька Тобі не було, то він вийшов із дому в червоних плисових.
Капрал убрався в полковий мундир бідолашного Лефевра; підібравши волосся під шапку монтеро, яку він підновив із цієї нагоди, Трім ішов за своїм паном на відстані трьох кроків; дух військової гордості надув його сорочку біля зап’ястка, де на чорному шкіряному ремінці, що був зав’язаний у вузол і закінчувався китичкою, висіла його капральська палиця. – Дядько Тобі ніс свою тростину, як спис.
– «В усякому разі, вигляд це має непоганий», – сказав собі батько.
Розділ ІІІ
Дядько Тобі не раз оглядався, щоб подивитись, як підтримує його капрал, – капрал кожного разу при цьому крутив у повітрі своєю палицею – але легенько, без хвастощів – і найм’якшим тоном дуже шанобливого заохочення говорив його милості: «Не бійтеся».
Проте дядько Тобі відчував страх, і страх неабиякий: адже він абсолютно не знав (за що докоряв йому батько), з якого кінця потрібно підступати до жінок, і тому ніколи не почувався невимушено ні з однією з них – хіба тільки вони бували в горі або в біді; жалість його не мала тоді меж; найкуртуазніший герой рицарських романів не проскакав би далі, особливо на одній нозі, щоб осушити сльози на жіночих очах, і все-таки, якщо не брати до уваги єдиного разу, коли місіс Водмен вдалося цього домогтися від нього хитрістю, він ніколи не дивився пильно жінкам у вічі та в простоті серця часто говорив батькові, що це майже так само і навіть так само погано, як говорити непристойності. —
– А хоч би й так? – відповів батько. —
Розділ ІV
– Вона не може, – мовив дядько Тобі, зупинившись за двадцять кроків од дверей місіс Водмен, – вона не може витлумачити це в поганий бік.
– Вона це витлумачить, з дозволу вашої милості, – сказав капрал, – абсолютно так само, як удова єврея в Лісабоні витлумачила відвідини мого брата Тома. —
– А як вона його витлумачила? – запитав дядько Тобі, повертаючись обличчям до капрала.
– Ваша милість, – відповів капрал, – знає нещастя, що спіткало Тома, але ця справа не має з ним нічого спільного, крім того, що якби Том не одружився із удовою – або якби Божа ласка була, щоб вони після весілля начиняли свининою свої ковбаси, чесного хлопця ніколи б не підняли з теплого ліжка і не потягли в інквізицію. – Кляте це місце, – примовив капрал, хитаючи головою, – якщо вже який-небудь нещасний туди потрапив, він залишається там, з дозволу вашої милості, назавжди.
– Цілком вірно, – сказав дядько Тобі, похмуро подивившись на будинок місіс Водмен.
– Нічого не може бути гіршого за довічне ув’язнення, – вів далі капрал, – і милішого за свободу, з дозволу вашої милості.
– Нічого, Тріме, – сказав дядько Тобі задумливо. —
– Коли людина вільна, – з цими словами капрал описав у повітрі кінцем своєї палиці таку лінію —
Тисячі найхитромудріших силогізмів мого батька не могли б довести переконливіше перевагу парубоцького життя.
Дядько Тобі уважно подивився в бік свого будинку і свого заповітного лужка.
Капрал необдумано викликав своєю паличкою духа роздуму, і йому нічого більше не залишалось, як знову його заклясти своєю розповіддю, що капрал і зробив, вдавшись до такої абсолютно не канонічної форми заклинання.
Розділ V
– Місце у Тома, з дозволу вашої милості, було хороше – і погода стояла тепла – ось він і почав серйозно подумувати про те, щоб зажити своєю домівкою; тут якраз сталося, що
