Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

– Я стверджую, що образи фантазії неголеної людини після одного гоління чепуряться і молодіють на сім років; коли б не наражалися вони на небезпеку бути зовсім зголеними, їх можна було б довести шляхом постійного гоління до найвищої досконалості. – Як міг Гомер писати з такою довгою бородою, мені не вкладається в голові – і коли це говорить проти моєї гіпотези, мені мало нужди. – Але повернімося до туалету. Ludovіcus Sorbonensіs вважає його виключно справою тіла, έζωτεριϰή πράζις,[406] як він його називає, – але він помиляється: душа і тіло співучасники в усьому, що вони роблять; ми не можемо надіти на себе новий одяг так, щоб разом з нами не одягнулись і наші думки; і якщо ми вбираємося джентльменами, кожна з них являється нашій уяві такою ж ошатною, як і ми самі, – так що нам залишається тільки взяти перо та писати речі, схожі на нас самих.

Таким чином, коли ваші милості й ваші превелебності побажаєте дізнатися, чи охайно я пишу і чи зручно мене читати, ви так само добре про це судитимете, розглянувши рахунок моєї пралі, як і піддавши розбору мою книгу; можу вам засвідчити, що був один такий місяць, коли я змінив тридцять одну сорочку – так чисто я старався писати; а в результаті мене лаяли, проклинали, критикували та ганьбили більше, і більше було таємничих похитувань головою на мою адресу за те, що я написав цього місяця, ніж за все, написане мною в інші місяці того року, разом узяті.

– Але їх милості й їх превелебності не бачили моїх рахунків.

Розділ XІV

Оскільки у мене ніколи в думках не було почати відступ, для якого я роблю всі ці приготування, перш ніж я дійду до розділу п’ятнадцятого, – то я маю право використати цей розділ, як я визнаю зручним, – у цю мить у мене двадцять різних планів із цього приводу – я міг би написати розділ про Ґудзикові петлі. —

Чи розділ про Тьху! який має йти за ним —

Чи розділ про Вузли, у разі якщо їх превелебності з ними впораються, – але теми ці можуть утягти мене в біду; найвірніше рухатися шляхом учених і самому висунути заперечення проти написаного мною, хоча, наперед оголошую, я знаю не більше своїх п’ят, як їх спростувати.

Передусім можна було б сказати, що існує ганебний вид Ферсітової сатири, чорної, як чорнило, яким її написано, – (доречно зауважити, хто так говорить, мусить подякувати генеральному інспекторові грецької армії за те, що той не викреслив зі своєї відомості особового складу ім’я такої потворної та лихослівної людини, як Ферсіт,[407] – бо ця недбалість забезпечила вас зайвим епітетом) – у таких творах, можна стверджувати, ніякі вмивання і відтирання на світі не підуть на користь генієві, що опустився, – навпаки, чим брудніший цей суб’єкт, тим більше він зазвичай досягає успіху.

На це у мене тільки та відповідь – принаймні, під рукою – що архієпископ Беневентський, як усім відомо, написав свій брудний роман Галатео в ліловому каптані й камзолі та в лілових штанях і що накладена на нього за це єпитимія (написати коментар до Апокаліпсису) хоча й видалася деяким надзвичайно суворою, інші зовсім не визнали її такою, єдино внаслідок згаданого вбрання.

Іншим запереченням проти мого засобу є його недостатня універсальність; адже оскільки голільна його частина, на яку покладається стільки надій, зовсім недоступна, через непорушний закон природи, для половини людського роду, – я можу сказати лише, що письменники жіночої статі, як в Англії, так і у Франції, мимоволі мусять обходитися без гоління. —

Що ж до іспанських дам – за них я ні крапельки не тривожуся. —

Розділ XV

Ось, нарешті, і п’ятнадцятий розділ; він не приносить із собою нічого, крім сумного свідчення про те, як швидко вислизають від нас радощі на цьому світі!

Але оскільки в нас ішла мова про мій відступ – урочисто оголошую: я його зробив! – Що за дивна істота людина! – сказала вона.

Я з вами цілком згоден, – відповів я, – але краще нам викинути всі ці речі з голови і повернутися до дядька Тобі.

Розділ XVІ

Дійшовши до кінця алеї, дядько Тобі й капрал похопилися, що їм не туди була дорога, повернули кругом і попрямували просто до дверей місіс Водмен.

– Ручаюся вашій милості, – сказав капрал, піднісши руку до шапки монтеро, тоді як він проходив повз дядька, щоб постукати в двері, – дядько Тобі, всупереч своїй незмінній манері поводження з вірним слугою, нічого не сказав, ні хорошого, ні поганого; річ у тому, що він не привів як слід до ладу своїх думок; йому хотілося влаштувати ще одну нараду, і коли капрал ступав на три сходинки перед дверима – він двічі кашлянув, – при кожному покашлюванні жменя найсоромливіших дýхів дядька Тобі відлітала від нього у напрямку до капрала; той цілу хвилину в нерішучості стояв із молотком у руці, сам не знаючи чому. Стомлена очікуванням, за дверима причаїлася Бригітта, тримаючи на клямці великий і вказівний пальці, а місіс Водмен, з написаною в погляді готовністю знову позбутися невинності, сиділа ні жива ні мертва за фіранкою, підстерігаючи наближення наших воїнів.

– Тріме! – сказав дядько Тобі – але коли він вимовляв це слово, хвилина минула, і Трім опустив молоток.

Побачивши, що всі його сподівання на нараду знищено цим ударом, – дядько Тобі почав насвистувати Ліллібуллеро.

Розділ XVІІ

Оскільки вказівний і великий пальці місіс Бригітти спочивали на клямці, капралові не довелося стукати стільки разів, скільки доводиться, можливо, кравцеві вашої милості, – я міг би взяти приклад і ближчий, бо сам заборгував своєму кравцеві, принаймні, двадцять п’ять фунтів і дивуюся терпінню цієї людини. —

– Втім, справи мої нікому не цікаві; а тільки препогана це річ залізти в борги, і, видно, фатум тяжіє над казною деяких бідних принців, особливо нашого будинку, бо ніяка ощадливість не в змозі утримати її під замком. Що ж до мене самого, то я переконаний, що немає на землі такого принца, прелата, папи або правителя, великого або малого, який щиріше, ніж я, бажав би