Вітри сподівань - Володимир Кільченський

сталі гвардійцеві захисну сітку на боці. Ілько випірнув з-під черева своєї Опуки і, не випростуючись, оглянувся. Кінь гвардійця, залишившись без управління, мчав уперед і десь сажнів за сто згубив свого забитого господаря. Титикало, швидко спішившись, відірвав шматок від уже закривавленої сорочки і приклав до шиї, спиняючи кров.

Шаргородська сотня була вже біля польських шанців, а тут на лузі цілими рядами лежали вбиті та поранені поляки. Звідусіль чулися стогони поранених страдників, серед яких було чимало й козаків. Ілько вперше залишився на полі бою опісля сутички і зараз розгублено дивився на понівечені людські тіла, на страждання тих, хто ще живий садів на землі, очманіло дивлячись на те місце, де була рука, чи загрібав до своїх рук розгублені по землі кишки…

У голові запаморочилося, і він, боячись, що втратить тяму, перехопив перев’язом розсічення від ворожої рапіри. Знайшов у собі сили повернутися до щойно переможеного супротивника і, схиливши голову, постояв хвильку перед убієнним. Кінь загиблого гвардійця, пофоркуючи, наблизився до Ількової Опуки і став поряд, дивлячись сумними очима на бездиханне тіло свого господаря. Ілько підібрав шаблю, яка лежала неподалік, і, накривши лице гвардійця його шоломом, підійшов до коня.

— Журишся, жеребчику, за своїм володарем? Та це ж війна… Носитимеш на собі мого побратима, така доля ваша — коней, — невесело звернувся Ілько, погладжуючи шию чужинського коня.

Дістав з кишені сухаря і простягнув своїй Опуці, і та з жадобою забрала його з долоні. Та коли простягнув руку із сухарем жеребчикові, той не поласився на гостинця, відвернув голову вбік. Та Опука хутко підібрала не свого гостинчика і жваво захрумкотіла зубами. Ілько прив’язав повід коня гвардійця до сідла Опуки і неспішно рушив у бік містечка.

Побіля Зборова ще точився пекельний бій, але вже було видно подекуди на польських редутах полкові прапори козаків. Титикало запримітив редут, де вже майорів прапор, і, зібравшись до нього, почав роззиратися на те, що коїлося довкола містечка. Зовсім не відчуваючи ворожнечі до оборонців містечка, водночас із якоюсь байдужістю дивився на козаків і татар, котрі наступали. Йому було добре видно синьо-голубий прапор короля неподалік ошатного намету, метушню посланців, служителів віри — ксьондзів, що стояли окремим гуртом, читаючи молитви Матері Божій. Чорні гурти татар і козаків швидко заполонили околиці містечка, поглинули пістряві мундири поляків.

Біля королівського намету почали збиратися недобиті гурти німецьких піхотинців, які навіть здалеку вирізнялися своїми сталевими шоломами, що виблискували на сонці. Недобитки драгунів, гвардійців і всіх, хто ще був живий, сходилися, збігалися, злазилися на поклик сурми, що безперервно вигравала, віщуючи збір та неминучу поразку.

Чорна людська хмара обволікала місце перебування короля, і тоді сурма заграла до бою. Вірнопіддані короля Яна Казимира, навіть ксьондзи, кинулись обороняти Божого помазаника. Оборонці короля падали, немов снопи, під козацькими й татарськими шаблями вже побіля самого намету. Але враз якісь голоси долинули звідусіль, Титикало не розчув, що саме кричали. Та вже через мить усе збагнув, бо бій побіля намету короля почав ущухати і чітко лунало звідусіль: «Згода! Згода!» Сотенні метушилися, втихомирюючи занадто розгарячених козаків, і вже швидко січа почала стихати, сотенні відводили своїх від королівського намету.

Ще якусь хвильку Ілько Титикало поглядав на те, як затухала битва, і коли вже до його свідомості дійшло, що це перемога, сонце в його очах заграло райдугою, голова похилилася набік, а свідомість спурхнула до чарівного небесного видіння і, злившись з усіма кольорами всесвіту, полинула до світла…

Незабутня зустріч

Дві посилені сотні зі Старокостянтинова, влившись до Вінницького полку, покинули містечко перед приходом головного війська Богдана Хмельницького і вирушили в напрямку Кременця. Вінницькому полку ставилась мета вести розвідувальні бої, визволяючи містечка від охоронних дружин польських панів.

Павло Година після визволення з польського полону посланця Хмельницького до Валахії Івана Скали отримав від полковника Данила Нечая арабського рисака на ймення Амир, замість загиблої кобили Купини, та палаша з облямованою золотом рукояттю. Ігнатій Замковий, узрівши незвичного скакуна на високих ногах, якого вів під вузди Павло, прицмокнув язиком і мовив:

— Тепер, Павле, ти для ляхів будеш першою ціллю… Плутатимуть тебе з самим Богданом!

— Тьху на тебе, Гнате! Я коня Богданового бачив, та все ж краще бути орлом, аніж вороною, — весело відгукнувся Година.

— Ти краще на цю штуковину поглянь! — мовив Павло і вихопив важкого палаша.

Тепер уже насправді заздрив Замковий, роздивляючись важку зброю, та не втримався, аби знову не пожартувати:

— Павле, а не важкуватий він для тебе? Ним довго не вимахаєш, а інколи… ого скільки!

Повернув зброю і вже без заздрощів вийняв козацьку шабельку і погрався нею, перекидаючи з руки в руку. Павло поглядав на Ігнатія та потім і собі спробував повигравати палашем, але справді, це зробити було заскладно.

— Добре буде — звикну, та я від своєї рідненької і не відмовляюся. У бійці все згодиться! — сміючись, проказав десятник, і обидва вирушили до свого намету.

У гарній місцині після виступу в похід розбили перший нічний табір, і роботи в кожного козака було досить. Десятинці облаштовували рів перед своїми возами та стягували колеса ланцюгами. Павло роздягнувся і в самих лише холошах заходився допомагати своїм хлопцям. У десятці Години були новоприбулі, і бувалі десятинці втлумачували новакам, як усе треба виконувати надійно та зручно.

Перед