Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Справді великі? — жваво поцікавився Майло; його іржаві брови похітливо вигнулись, ніздрі жадібно нюхнули повітря.
— Майло! — заволав Йоссар’ян. — Усіма святими благаю тебе, не забувай, заради чого ми сюди приїхали!
— Так, marchese, — одказав комісар Луїджі.— Прибутки від нелегального довозу тютюну просто колосальні. Тютюнова контрабанда — це наше всенародне лихо, marchese, це, сказати б, наша національна ганьба!
— Справді? — муркнув Майло з непевною усмішкою і, немов у трансі, побрів до виходу.
— Майло! — вигукнув Йоссар’ян, кидаючись йому навперейми. — Ти ж обіцяв допомогти мені!
— Нелегальний тютюн! — прошепотів Майло, вириваючись від нього і дивлячись кудись убік хтивими, каламутними, як у епілептика, очима. — Пусти мене! Там нелегальний тютюн!
— Зачекай трохи, допоможи мені відшукати її,— благав його Йоссар’ян. — Візьмешся до нелегального тютюну завтра.
Та Майло його не чув. Він наче й не відбивався від нього, але сунув до дверей мов одержимий: у осклілих очах застиг гарячковий блиск, обличчя розшарілося і спітніло, губи сіпалися, по бороді стікала піниста слина. «Нелегальний тютюн, нелегальний тютюн», — лише повторював він і тихенько підскиглював, неначе терпів від якогось глухого нутряного болю. Йоссар’ян врешті змушений був відступити з дороги, бо переконався, що вмовляти його — річ безнадійна. Майло кулею вилетів геть. Комісар поліції знову розстебнув свій кітель і зневажливо глянув на Йоссар’яна.
— А вам чого тут треба, чоловіче добрий? — холодно запитав він. — Чи, може, вам кортить до холодної?
Йоссар’ян вийшов з кабінету і спустився сходами в темну, як домовина, вулицю, зустрівши внизу дебелу даму з бородавками та подвійним підборіддям, яка поспішала назад, до комісара. Майла разом з його машиною ніби вітром змело. На вулиці не світилося жодне вікно. Йоссар’ян мав пройти кілька безлюдних кварталів угору, туди, де вигравав вогнями широкий проспект. Поліційний комісаріат розташовувався в самому низу брукованого узвозу. Жовті ліхтарі біля його входу сичали у сирій імлі, мов змокрілі смолоскипи. З неба сипалась густа холодна мжичка. Йоссар’ян повільно побрів угору. Невдовзі перед його очима з’явився затишний, привітний ресторанчик з червоними оксамитовими шторами на вікнах і фіолетовою неоновою вивіскою над дверима: «РЕСТОРАН ТОНІ. ЗАВЖДИ СМАЧНІ НАЇДКИ ТА НАПОЇ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Химерна вивіска майже не вразила Йоссар’яна. Жодний абсурд уже не міг би здивувати його в цьому чудернацькому, спотвореному світі. Чорні верхівки стрімчастих будинків укладалися в якусь ефемерну, неприродну перспективу, вся вулиця неначе переверталась на нього. Йоссар’ян підняв комір і мерзлякувато застебнув свою теплу вовняну куртку. Ніч була сира й холодна. Із мороку вигулькнув раптом чорнявий босоногий хлопчисько в благенькій сорочечці й благеньких дірявих штанцях. У нього було чорне волосся, і йому бракувало перукаря, черевиків та шкарпеток. Бліде личко — зморене й сумне, босі ноги жахливо хлюпали в калюжах, ляскотіли по мокрому асфальту. Йоссар’яна зненацька пойняла така несамовита жалість до знедоленого дитяти, що йому навіть закортіло щосили затопити кулаком у те бліде, сумне, змарніле личко — одним ударом вибити з нього дух, аби лиш не думати про всіх блідих, сумних і змарнілих італійських дітлахів, які так само потребували стрижки, шкарпеток, черевиків… Він примусив Йоссар’яна пригадати усіх калік, усіх голодних та холодних чоловіків і жінок, усіх мовчазних, смиренних, побожних матерів з померклими очима, котрі тієї самої ночі годували грудьми своїх немовлят, байдуже виставивши голе вим’я на цю холодну мжичку. Мов ті корови! І тут, наче на його поклик, поруч раптом виникла молода мати-годувальниця з загорнутим у чорне дрантя немовлям; Йоссар’янові вмить закортіло вдарити і її, бо вона нагадала йому про босого хлопчиська в благенькій сорочечці та благеньких дірявих штанцях і про всіх стражденних та нужденних у цілім світі, який ще ніколи не надавав людству стільки їжі, тепла й справедливості, щоб вистачило всім, а не тільки якійсь там жменьці запеклих пройд і шахраїв. Що за триклятий світ! Він подумав: а скільки знедолених гибіють цього ж самого вечора на його власній квітучій батьківщині, скільки їх скніють по різних руйновищах замість людської оселі, скільки там нещасних жінок, у кров роз’юшених п’яними чоловіками, скільки замордованих, заляканих і покинутих дітей! Скільки родин голодує, бо нема за що купити шматок хліба! Скільки понівечених душ, а скільки людей збожеволіють цього самого вечора і скільки накладуть на себе руки — на зловтішну радість кодлові домовласників та тарганів?! Скільки переможців зазнають поразки, скільки щасливчиків стануть невдахами, багатіїв — бідаками, розумних — дурнями, щасливих — нещасними? Скільки чесних доти людей зненацька виявляться брехунами, сміливців — боягузами, вірних — зрадниками, святих — грішниками; скільки правовірних за безцінь продадуть свої душі дияволові, а скільки таких, котрі тої душі ніколи й не мали? Скільки прямих доріг насправді виявляться манівцями, а добропорядних родин — кишлами мерзотників?! Спробуй-но скласти їх усіх, а тоді відняти, і, певно, чистими залишаться самі тільки діти. Ну, може, ще Альберт Ейнштейн та який-небудь схиблений скрипаль чи скульптор у дрімучій провінції.
Отакими думками краяв собі серце Йоссар’ян, самотньо бредучи вулицею вгору. Він відчував себе цілковитим чужинцем у всім оцім світі, а уяву його ніяк не покидав болючий образ хворобливо-блідого босоногого хлопчиська. Та от, завернувши за ріг, він опинився на широкому проспекті. Перше, що він побачив там, був простертий долі юнак лейтенант, що корчився в конвульсіях, і обличчя в нього було так само хворобливо-бліде, як і в того нещасного малюка. Шестеро інших хлопців у мундирах союзницьких армій марно намагалися приборкати його кінцівки й притиснути їх до асфальту, щоб той бодай не покалічився. Та лейтенантик лиш зойкав і глухо стогнав крізь стиснуті зуби, безтямно поводячи виваленими очима.
— Дивіться, щоб він не відкусив собі язика, — мудро порадив найближчий до Йоссар’яна низенький сержант, і тоді ще один вояк кинувся в борню рятувати лейтенантів язик. Хворий, нарешті, затих, але, домігшись перемоги, рятувальники в нерішучості перезирнулись, не знаючи, що ж робити далі із здерев’янілим лейтенантом. По їхніх напружених, грубих, недоумкуватих обличчях прокотилася хвиля панічної тривоги.
— А що, як його підняти й покласти на капот машини? — невпевнено промимрив капрал, що стояв позаду Йоссар’яна. В цьому, схоже, був якийсь сенс, і ті семеро тут же підняли лейтенантика з землі й обережно, долаючи конвульсивне пручання його тіла, розпластали на капоті автомобіля, що стояв поруч. Упоравшись із цим завданням, вояки знову втупили один в одного нерішучі, запитливі погляди.
— А що, як його зняти з капота й покласти просто на землю? — невпевнено промимрив капрал, що стояв позад Йоссар’яна. Це також, здається, була непогана думка, і вони заходилися знімати його з капота, щоб покласти
