Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

вона і молодші за неї, мають цілковите право за будь-яке протиприродне лихо, що спадає на їхню долю, винуватити таких, як він, і старших за нього; а вона сама, попри всі її нещастя, хіба не винна у тих злигоднях, які цей світ приготував на долю її сестрички та й усіх інших дітлахів? Кожна жертва — це злочинець, кожен злочинець — жертва, і хтось же та повинен збунтуватися й розірвати нарешті цей огидний, але давно вже звичний ланцюг, успадкований віками й поколіннями, який загрожує кожній живій душі. Так-от і досі в деяких глухих куточках Африки дорослі работорговці викрадають малят і продають за гроші людям, які далі вительбушують їх і проїдають. Йоссар’яна вражало, що самі діти до кінця терплять такі нелюдські тортури, не виказуючи жодних ознак страху чи болю. Певно, то безперечний закон життя, що жертва має сприймати свою долю терпляче й спокійно. Бо ніяка людська жадоба до багатства й довголіття не може бути аж такою нестримною, щоб задовольняти її коштом дитячих сліз.

— Ти навмисне розгойдуєш спільного човна, — з люттю кинув Майло, а Йоссар’ян мовчки кивнув. — Просто ти геть позбавлений того, що зветься відчуттям ліктя!

Йоссар’ян кивнув мовчки і тоді, коли Майло повідомив, що таким баламутам, як він, не місце в їхньому полку, а коли йому не до вподоби порядки, встановлені полковником Пескартом та підполковником Порком, то хай махне до Росії, замість сіяти невдоволення тут.

«А чому б вам самим з полковником Пескартом та підполковником Порком не махнути до Росії, коли вам так не подобається те невдоволення, яке я тут сію?» — хотів уже був запитати в нього Йоссар’ян, але вчасно стримався.

Полковник Пескарт та підполковник Порк завжди ставились до Йоссар’яна, як до рідного сина, провадив далі Майло: хіба ж це не вони дали йому орден за Феррару і навіть підвищили в капітани? Йоссар’ян кивнув. А хто, як не вони, щомісяця платять йому гроші і щоденно його годують? Йоссар’ян кивнув іще раз. Майло був упевнений, що вони милосердно простять його, якщо він перед ними покається й пообіцяє виконати вісімдесят бойових завдань. Йоссар’ян одказав, що мусить подумати, але коли Майло випустив шассі й літак пішов на посадку, він затамував подих і почав молитися за щасливе приземлення. Це ж просто, сміх, як йому остогидло літати!

Рим лежав у руїнах. Аеропорт зазнав бомбардувань ще вісім місяців тому, але досі ще по обидва боки од виходу з льотного поля, обнесеного колючим дротом, бовваніли пласкі бурти з уламків білих кам’яних плит, що їх позгрібали докупи бульдозери. Від Колізею залишився тільки спустошений кістяк. Арка Костянтина лежала на землі. В апартаментах, де мешкала колись Кристієва краля, панував цілковитий розгардіяш. Дівчата, як одна, зникли, залишилась сама стара. Всі шибки були повибивані. Закутана в кілька кофт та спідниць, з головою, обмотаною чорною хусткою, стара сиділа, згорнувши руки, на дерев’яному стільці й кип’ятила воду на електричній плитці в пом’ятій алюмінієвій каструльці. Коли Йоссар’ян зайшов, вона вголос бурмотіла щось сама до себе.

— Згинули! — залементувала вона, перш ніж він устиг про щось її запитати. Обхопивши лікті схрещеними руками, вона скорботно гойдалася вперед-назад, і стілець поскрипував їй у такт. — Згинули!

— Хто?

— Усі. Всі бідолашні дівчатка.

— Куди згинули?

— Геть. Їх вигнали геть на вулицю, всіх до однісінької. Бідолашні дівчатка!

— Вигнали? Хто ж їх вигнав?

— Здоровенні солдатюги з кийками, в білих касках. Вони прийшли сюди разом з нашими карабінерами. Прийшли й кийками повиганяли всіх до одної! Навіть одягтись до ладу не дали… Сердешні мої! їх вигнали майже голими на мороз!

— Їх у чомусь звинуватили?

— Просто вигнали. Прийшли й вигнали геть.

— Навіщо ж було виганяти, коли їх навіть ні в чому не звинуватили?

— Не знаю, — схлипнула стара. — Я нічого не знаю… Але хто ж тепер подбає про мене, коли немає вже бідолашних дівчаток? Хто подбає про мене?

— Але ж мав бути якийсь привід! — заволав Йоссар’ян, ударяючи кулаком по долоні.— Не могли ж вони вдертися сюди ні з того, ні з сього й повиганяти всіх на вулицю?

— Який там привід? — квилила стара. — Який там привід?

— Тоді з якого ж права?

— «Поправка двадцять друга».

— Що?! — Йоссар’ян аж завмер від подиву — відчув, як у нього стигне кров. — Що ти сказала?

— «Поправка двадцять друга», — повторила стара, трясучи головою. — «Поправка двадцять друга». «Поправка двадцять друга» каже, що вони мають право робити все, що в їхній владі, а ми не сміємо їм заважати.

— Що за чортівня? — гримнув на неї Йоссар’ян. Він не тямив себе від обурення. — Звідки ти знаєш про «Поправку двадцять другу»? Хто тобі сказав, хай йому грець, що на світі є «Поправка двадцять друга»?

— Це сказали солдати в білих касках і з кийками. Дівчатка всі плакали й питали: «А що ми такого зробили? Чим завинили?» Солдати відповіли: «Нічим», — а самі кийками стали виганяти їх геть за двері. «Тоді чому ж ви нас виганяєте?» — питали дівчатка. — «Поправка двадцять друга», — відказували солдати. — «А яке у вас на те право?» — питали дівчатка. — «Поправка двадцять друга». — Нічого більше вони й не казали, тільки оте своє «Поправка двадцять друга», «Поправка двадцять друга». А що воно означає, ця «Поправка двадцять друга»? Що воно таке — «Поправка двадцять друга»?

— А вони вам її показували, ту «поправку»? — запитав Йоссар’ян, тупнувши ногою від злості та відчаю. — Чому ви не примусили їх вам її прочитати?

— Ніхто не може примусити їх показувати й читати «Поправку двадцять другу», — одказала стара. — В законі сказано, що вони не повинні цього робити.

— В якому законі це сказано?

— У тому самому — у «Поправці двадцять другій»!

— О, хай йому біс! — із гіркотою вигукнув Йоссар’ян. — Тепер я певен, що на папері такої «поправки» взагалі немає, вони її вигадали! — Він на мить зупинився й озирнувся навколо. — А де старий?

— Згинув, — сумно відказала стара.

— Як це згинув?

— Помер, — заплакала стара, патетично трясучи головою. — У нього там щось зламалося, — показала вона рукою на чоло. — Тут жив, тут умер.

— Та не міг він померти! — уперто засперечався був Йоссар’ян, але в душі знав, що це — правда, це — річ логічна й послідовна: старий, як і завжди, приєднався до більшості.

Йоссар’ян відвернувся від старої й, похнюпившись, побрів по квартирі, із понурою цікавістю зазираючи до кожної кімнати. Люди з кийками побили все, що було тут скляного. Портьєри зірвано, постелі звалено на підлогу. Стільці, столи й туалетні столики перекинуто догори ногами. Поламано та