Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
— Отож я, оця сама, яку ви зараз бачите, була тоді — ох! — була я великою людиною. Ні-ні, я не була з тих, що по кафешантанах, я була уславленою артисткою і носила шовкові комбінації із справжнім мереживом. Але любов...
Вона глибоко зітхнула і припалила в Зорбаса нову сигарету.
— Я закохалася в одного плотьоводця. Тоді на Кріті знову було встання і в Суді кинули якір союзні ескадри. Через кілька днів кинула якір і я. Яка велич! Бачили б ви чотирьох плотьоводців: англійського, французького, італійського і російського, всі в золоті, черевики блищать, на голові пера. Як півні. Великі півні, кожен по шістдесят або й сімдесят ок[18],— я вмирала! А які бороди! Кучеряві, шовковисті; чорна, русява, сива, каштанова, а як пахли! Кожен мав свій власний запах, по ньому я їх і розрізняла вночі: англієць пахнув одеколоном, француз фіалкою, росіянин мускусом, а італієць — ах! — італієць божевільно любив амбру. Які бороди, господи Ісусе і пресвята богородице, які бороди! Ми часто сиділи вп’ятьох на плотьоводському кораблі і вели бесіду про встання, всі напівголі. Я в шовковій сорочці, вона просто облипала тіло, бо мене освіжали шампанським. Літо, знаєте, спека. Отож розмовляли ми про встання, серйозні бесіди, а я хапала бороди й просила не бомбардувати бідолашних крітян. Ми бачили їх у бінокль, аж там, на горі біля Хані, такі маленькі-маленькі, як мурашки, в якихось синіх штанцях і жовтих чоботях. І вони кричали; кричали «Хай живе!», і навіть прапор у них був...
Очерет, яким був огороджений увесь двір, зашелестів. Колишня приборкувачка флотоводців злякано замовкла: в очереті блиснули маленькі хитрющі оченята. Сільська дітлашня нанюхала бенкет і взялася підслуховувати нас.
Стара співачка спробувала підвестися, та тільки упріла від натуги й знесилено впала на стілець, бо дуже обважніла від з’їденого й випитого. Зорбас підняв із землі камінець, і дітлашня зі свистом та гиканням кинулась навтьоки.
— Розповідай, моя русалко, моя володарко, розповідай, моє золото! — загудів Зорбас, підсовуючи свого стільця ближче до мадам.
— Ну, то я вже казала вам про італійця, з ним я була на короткій нозі, отож я вхопила його за бороду й кажу: «Канаваро мій,— так його звали,— Канаварусю мій, не роби бум-бум! Не роби бум-бум!» Та що там, скільки разів я, оця сама, рятувала крітян від смерті! Скільки разів гармати були напоготові, а я тримала плотьоводця за бороду й не давала йому робити бум-бум! А яка мені за те дяка? Хоч би були якусь медаль почепили...
Мадам Ортанс розгнівалась на людську невдячність і вдарила своїм м’якеньким зморщеним кулачком по столу. А Зорбас, сягнувши руками до її розставлених многотрудних колін, ухопився за них, певне, від великого розчулення, і вигукнув:
— Бубуліно[19] моя, дуже прошу тебе, не роби бум-бум!
— Ану, геть лапи! — захихотіла наша господиня.— За кого ти мене маєш?
І кинула на нього ніжний погляд.
— Бог усе бачить,— сказав хитрющий старий лис,— не сумуй, моя Бубуліно! Бог усе бачить, та й ми ж ось тут, біля тебе, не зітхай так тяжко.
Стара француженка підвела свої колючі сині оченята в небо, але побачила папугу, що спав у клітці, геть зелений.
— Канаваро мій, Канаварусю мій,— любовно замуркотіла вона.
Папуга пізнав голос, розплющив очі, уп’явся в дротинки клітки й загорлав хрипко, як потопельник:
— Канаваро! Канаваро!
— Я! — вигукнув Зорбас і вдруге сягнув рукою до многотрудних колін, наче хотів загарбати їх.
Стара співачка завовтузилась на стільці й знову розкрила зморшкуватий ротик:
— Я теж воювала, груди в груди, відважно воювала. Та настали сумні часи: Кріт звільнився, ескадри одержали наказ повертатися додому. «А що ж буде зі мною? — закричала я й ухопилася за всі чотири бороди одразу.— На кого ви мене покидаєте?» — Я звикла до величі, звикла до шампанського й курчат, звикла до морячків, які віддавали мені честь, до гармат,— як вони дивились на мене, любі мої! — ось так, лежачи, важкі, мов чоловіки! — «Що ж буде зі мною, я ж тепер чотири рази вдова, чуєте, мої плотьоводці?» А вони сміялися — ох, ці чоловіки! — й напихали мене англійськими лірами, ліретами, карбованцями та франками. Я їх і в панчохи, і за пазуху, і в черевички натоптувала. А останнього вечора плакала й голосила. І плотьоводці пожаліли мене,— наповнили ванну шампанським, занурили мене в нього, і я купалася перед ними — адже в нас були безпосередні стосунки,— а потім вони келихами черпали шампанське й випили його все, дай їм боже здоров’я! І сп’яніли й погасили світло...
Вранці я вся пахла фіалкою, одеколоном, мускусом та амброю. Всі чотири великі держави — Англію, Росію, Францію й Італію — я тримала ось тут, отут, на своєму лоні, і гойдала їх, ось отак, дивіться!
Мадам Ортанс розкинула свої коротенькі повні рученята й замахала ними вгору-вниз, ніби чукикала на колінах дитя.
— Ось так, ось так! А коли розвиднілося, дали салют з гармат, клянусь вам честю, дали салют з гармат, і мене посадили в білий човен, дванадцятивесельний, і відвезли на берег, у Ханю...
Вона вихопила хустинку й невтішно заплакала.
— Моя Бубуліно,— вигукнув розчулений Зорбас,— заплющ свої оченята, моє золотко, я твій Канаваро!
— Забери геть лапи, чуєш?! — грайливо протуркотіла наша господиня.— Ти ба, який нахаба! А де ж золоті еполети, де трикутний капелюх, де запашна борода? Ах! Ах!
Вона ласкаво стиснула Зорбасову руку й знову розплакалась.
Стало прохолодно. Ми примовкли. Море десь за очеретом зітхало тепер тихо, лагідно. Вітер улігся, сонце зайшло. Дві вгодовані ворони пролетіли над нами, і їхні крила просвистіли так, ніби роздерлася шовкова тканина — скажімо, шовкова сорочка однієї співачки.
Золотавим пилом сіялися сутінки, вкриваючи подвір’я. Кучерик мадам Ортанс спалахнув і поривчасто затріпотів під вечірнім леготом, наче хотів вирватись, аби перенести вогонь і на сусідні голови. Її напіввідкриті груди, розставлені, по-старечому повні коліна, зморшки на шиї, протерті пантофлі — все припорошилося золотом.
Наша старенька сирена здригнулася. Злегка розплющила червоні від сліз та вина оченята й дивилась то на
