Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман
— Дозвольте продовжити екскурсію, — сказав Пол. — У вас із Дейвом ще буде чимало можливостей познайомитися ближче, й у ваших дружин теж.
— Чудово. Ви маєте дітей? — запитав Кевін.
— Ще ні, але скоро матимемо, — відповів Дейв і додав: — Ми з Нормою приблизно на тому ж етапі, що й ви з Міріам.
Кевін почав усміхатись, а тоді йому подумалося: як дивно, що вони обізнані і з його особистим життям.
Пол угадав цю його думку.
— Ми вивчаємо всі відомості про потенційних партнерів, — сказав він, — тож не дивуйтеся, що ми вже так багато про вас знаємо.
— У вас тут, сподіваюся, не філія ЦРУ?
Дейв і Пол перезирнулися й засміялися.
— Коли Пол і містер Мільтон розглядали мою кандидатуру, я почувався так само.
— Поговоримо згодом, — сказав Пол, і вони з Кевіном пішли до юридичної бібліотеки.
Тутешня юридична бібліотека була вдвічі більша, ніж у «Бойл, Карлтон і Сесслер», і повністю актуалізована. Там стояв комп’ютер — як пояснив Пол Сколфілд, із доступом до поліційної документації, навіть федеральної, — а також центральна ЕОМ з доступом до прецедентних справ і розслідувальної інформації, завдяки яким можна було розуміти та вивчати поліційні звіти та дані судових експертиз. Одна з секретарок сиділа за клавіатурою та вводила нову інформацію, надану одним із приватних слідчих фірми.
— Венді, це Кевін Тейлор, наш новий молодший партнер. Кевіне, це Венді Аллан.
Секретарка розвернулася, і Кевін знову мимоволі вразився прекрасним обличчям і фігурою. Судячи з вигляду, Венді Аллан було двадцять два чи двадцять три роки. Вона мала волосся персикового кольору, вкладене кількома м’якими шарами, а над чолом — розпушений чубчик. Коли вона всміхнулася, її каштаново-карі очі пояснішали.
— Здрастуйте.
— Добридень.
— Венді працюватиме і вашою секретаркою, і Дейвовою, доки ми не знайдемо ще одну, — пояснив Сколфілд.
Від думки, що в нього скоро буде власна секретарка, Кевін усміхнувся самому собі.
— З нетерпінням чекаю на можливість попрацювати з вами, містере Тейлор.
— Навзаєм.
— Нам варто знайти Теда, — прошепотів Пол. — Я щойно згадав, що йому сьогодні по обіді треба взяти письмове свідчення.
— О, звісно.
Він вийшов слідом за Полом, озирнувшись один раз заради усмішки, яка ще не зникла з обличчя Венді Аллан.
— Як ви не забуваєте про роботу в оточенні таких гарних жінок? — напівжартома запитав Кевін.
Пол зупинився й повернувся до нього.
— Венді та Даяна гарні, Елейн і Карла, як ви побачите, теж, але всі вони — ще й першокласні секретарки, — усміхнувся Пол й озирнувся на бібліотеку. — Містер Мільтон каже, що більшість чоловіків схильні вважати, ніби гарні жінки не розумні. Якось він виграв справу, тому що один прокурор думав саме так. Нагадайте мені якось, щоб я попросив його розповісти вам про це. До речі, — додав Пол, стишивши голос, — усіх секретарок містер Мільтон дібрав особисто.
Кевін кивнув, і вони пішли далі до кабінету Теда Мак-Карті.
Мак-Карті багато чим нагадав Кевінові його самого. Він був на два роки старший, приблизно одного зросту з Кевіном і мав схожу статуру, проте волосся в нього було чорне, шкіра — набагато темніша, а очі — темно-карі. Але вони обидва народилися та виросли на Лонг-Айленді. Мак-Карті жив у Нортпорті та навчався на юридичному факультеті Сиракузького університету.
Дружина Теда Мак-Карті, як і Міріам, теж виросла на Лонг-Айленді. Раніше вона працювала адміністраторкою при лікареві в Коммаку. Вони теж поки що не мали дітей, але планували невдовзі їх завести.
Кевін відчув, що Тед Мак-Карті — людина педантична. Він сидів за великим столом із чорного дуба, де його папери лежали охайно біля великої фотографії дружини в срібній рамці та ще однієї фотографії в такій самій рамці, де були зображені він і дружина в день весілля. Його кабінет був досить простим порівняно з кабінетами Дейва Котейна та Пола Сколфілда, але в ньому краще відчувалися порядок і чистота.
— Радий знайомству, Кевіне, — промовив Мак-Карті, підвівшись із крісла, коли Пол їх познайомив. Тед, як і Дейв із Полом, мав приголомшливий голос і говорив енергійно та чітко. — З того, як про вас розповідали містер Мільтон і Пол, я зрозумів, що ви скоро будете з нами.
— Здається, про це всі дізналися раніше за мене, — пожартував Кевін.
— Зі мною було так само, — зауважив Тед. — Я працював у батьковій фірмі й не мав ані найменшого наміру йти, аж тут до мене звернувся Пол. Приїхавши сюди на зустріч із містером Мільтоном, я вже роздумував про те, як повідомлю про це батька.
— Неймовірно.
— Тут практично щодня відбувається щось захопливе. А тепер, коли до нас долучитеся ви…
— Я з великим нетерпінням чекаю на це, — відповів Кевін.
— Удачі і вітаю на борту, — сказав Тед. — Мушу бігти — треба взяти свідчення щодо клієнта, якого звинувачують у зґвалтуванні сусідської доньки-підлітка.
— Справді?
— Розповім вам про це на службовій нараді, — пообіцяв Тед.
Кевін кивнув і пішов до виходу за Полом. У дверях він зупинився.
— Я б хотів дещо спитати, Теде, — сказав Кевін, думаючи, як відреагують на його рішення Міріам і її та його батьки.
— Звісно, питайте.
— Як ви повідомили свого батька про те, що йдете?
— Я сказав йому, що дуже хочу спеціалізуватися на кримінальному праві і що містер Мільтон мене дуже вразив.
— Але ж ви мали успадкувати родинну фірму, так?
— Ох… — Тед усміхнувся й хитнув головою. — Невдовзі ви зрозумієте, що це теж родинна фірма.
Кевін кивнув, вражений Тедовою щирістю.
Він повернувся до свого майбутнього кабінету й сів за великий стіл. Відкинувся на спинку крісла, поклавши руки на потилицю, а тоді розвернувся, щоб поглянути на місто. Тепер він почувався на мільйон доларів. Йому не вірилось у власну удачу: багата фірма, розкішна квартира на Мангеттені без орендної плати…
Повернувшись назад, він зазирнув у шухляди столу. Там було все: чисті блокноти, нові ручки, новий органайзер. Коли він уже був готовий закрити нижню бічну шухляду,
