Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман
Кевін кивнув.
— Звучить… чудово. Звичайно ж, мені потрібно буде обговорити це з дружиною, — швидко додав він.
— Звісно. А тепер, — сказав Джон Мільтон, підвівшись, — просто поговорімо трохи про закон. Я поясню вам свою філософію. Закон слід чітко тлумачити та чітко застосовувати. Позитивним наслідком цього є правосуддя, але правова система існує не заради нього. Правова система покликана зберігати порядок, тримати всіх людей у рамках, — біля кутка свого столу він повернувся, глянув на Кевіна згори вниз і знов усміхнувся. — Усіх людей, як так званих агентів добра, так і криміналітет.
— Співчуття, — продовжив Джон Мільтон тоном університетського професора на лекції, — у доречних випадках гідне захвату, але в системі йому немає місця, тому що воно суб’єктивне, недосконале та мінливе, тим часом як закон може стати досконалим, а також лишатися завжди актуальним і універсальним.
Він зупинився й поглянув на Кевіна, який швидко кивнув.
— Здається, ви розумієте, що я кажу, і погоджуєтеся з цим.
— Так, — озвався Кевін. — Може, я й не формулював це саме так, але це правда.
— Ми передусім адвокати, і ми досягатимемо успіху, допоки це пам’ятатимемо, — сказав Джон Мільтон. Його очі палали рішучістю.
Кевін був зачарований. Мовлення Джона Мільтона мало хвилястий ритм і часом так сильно стишувалося, що Кевінові здавалося, ніби він читає по губах співрозмовника й повторює за ним фрази власним голосом. А потім він раптом оживав, а його голос ставав сильним і енергійним.
У Кевіна швидко билося серце, обличчя почало шарітися. Востаннє на своїй пам’яті він почувався таким збудженим у старшій школі, коли був у баскетбольній команді та брав участь у матчі за чемпіонський титул їхньої ліги. Тренер команди, Марті Мак-Дермотт, виголосив перед матчем таку промову, що команда випливла з роздягальні на поле з вогнем у серцях, яким можна було би спалити всю лігу. Тоді йому не терпілося взятися за м’яч. А тепер не терпілося повернутися до суду.
Джон Мільтон поволі кивнув.
— Ми розуміємо один одного більше, ніж ви собі уявляєте, Кевіне. І я, щойно це зрозумів, наказав Полові вами поцікавитися, — на мить він поглянув на Кевіна, а тоді майже по-бісівськи всміхнувся. — Візьмімо до прикладу вашу останню справу… — Джон Мільтон відкинувся на спинку крісла, тепер уже в більш розслабленій позі.
— Лоїс Вілсон, шкільна вчителька, звинувачена в насильстві над дітьми?
— Так. Ваш захист був блискучий. Ви побачили слабкі місця у версії обвинувачення й кинулися вперед, зосередившись на них.
— Я знав, що директор нею незадоволений, а ще знав, що інші дівчатка брешуть…
— Так, — сказав Джон Мільтон і нахилився вперед, витягнувши руки над столом так, ніби хотів обняти Кевіна. — Але ви також знали, що Барбара Стенлі не бреше і що Лоїс Вілсон винна.
Кевін мовчки здивовано подивився на нього.
— О, ви були не зовсім упевнені, але в глибині душі вважали, що вона чинила насильство над Барбарою Стенлі і що Барбара Стенлі, якій було боязко скаржитися самій, накрутила подружок і вмовила їх долучитися до неї. Той ідіот-директор палко бажав розправитися з учителькою…
— Цього я точно не знаю, — повільно проказав Кевін.
— Нічого страшного, — знов усміхнувся Джон Мільтон. — Ви зробили те, що мали зробити як її адвокат.
Джон Мільтон перестав усміхатися. Тепер він здавався навіть сердитим.
— Обвинуваченню слід було потрудитися заздалегідь так, як ви. У тій судовій залі ви були єдиним справжнім юристом, — додав він. — Я захоплююся вами через це і хочу, щоб ви працювали тут зі мною. Тут потрібні саме такі адвокати, як ви, Кевіне.
Кевін замислився, звідки Джон Мільтон так багато знає про справу Лоїс Вілсон, але невдовзі це перестало його цікавити. Тепер надто багато всього відвертало його увагу, в нього було надто багато чудових тем для роздумів. Далі вони обговорили платню, і він довідався, що Пол Сколфілд не перебільшував. Платня була вдвічі більша, ніж у його поточній фірмі. Містер Мільтон сказав, що негайно організує переїзд Кевіна та Міріам до нової квартири, якщо Міріам це схвалить. Договоривши, містер Мільтон негайно подзвонив секретарці й попросив її привести Пола Сколфілда. Пол прийшов негайно, наче просто стояв за дверима й чекав.
— Він знов у твоїх руках, Поле. Кевіне, ласкаво просимо до нашої родини, — промовив Джон Мільтон і простягнув руку.
Кевін узяв її, і вони рішучо потиснули один одному руки.
— Дякую.
— А всі формальності, пов’язані з вашим переїздом до квартири, як я вже казав, буде залагоджено до вихідних. Можете коли завгодно показати її дружині.
— Ще раз дякую. Не можу дочекатися.
Джон Мільтон з розумінням кивнув.
— Оце людина, еге ж? — тихо сказав Пол, коли вони вийшли з кабінету.
— Просто неймовірно, як він одразу доходить до суті. Відчувається, що серйозний, але мені все ж здалося, що не педант. А ще він був дуже приязний.
— О так. Чесно кажучи, — відповів Пол, зупинившись у коридорі, — ми всі від нього в захваті. Він схожий на… батька.
Кевін кивнув.
— Так, так мені й здалося, — він озирнувся назад, — наче я сидів і розмовляв зі своїм батьком.
Пол засміявся та обняв Кевіна однією рукою, і вони знову пішли коридором, до кабінету Дейва Котейна. Дейв був ближчий за віком до Кевіна: йому був усього тридцять один рік. Він теж був випускником юрфаку Нью-Йоркського університету, і вони одразу почали згадувати спільних викладачів. Дейв був струнким чоловіком під метр вісімдесят і мав коротко, майже по-військовому підстрижене світло-каштанове волосся. Кевінові подумалося, що Міріам він здасться милим, бо має світло-блакитні очі та м’яку, приємну усмішку, а ще чимось нагадує її молодшого брата Сета.
Попри худорляву фігуру, Дейв мав глибокий, звучний голос — будь-який директор хору продав би душу, аби лиш залучити такого до свого ансамблю. Кевін уявив, як його голос відлунює над головами уважних слухачів під час перехресного допиту
