Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман

Кевін підійшов до вікон за столом. Як і сказав Пол, з них відкривався приголомшливий вид на місто.

— І як? — запитав Пол.

— Прекрасно! — Він перейшов до вбиральні, де поглянув на блискуче нове устаткування, кахельну підлогу та стіни. Була навіть душова кабінка. — Хоч одразу переїжджай.

Кевін оглянув книжки в шафі, що затуляла більшу частину лівої стіни.

— Мені не треба нічого сюди завозити.

Він засміявся та ще раз оглянув свій кабінет.

— Це… неймовірно.

— Містер Мільтон буде радий знати, що ви задоволені його творінням, Кевіне. — Пол глянув на свій годинник. — Нам час із ним зустрітися.

— Звісно. — Коли вони пішли на вихід, Кевін зупинився, озирнувся й хитнув головою. — Саме про такий кабінет я мріяв. Можна подумати, ніби… — він повернувся до усміхненого Пола Сколфілда, — ніби він зазирнув у мої мрії.

Постукавши, Пол відчинив двері й відступив, пропускаючи Кевіна першим. Кевін був змушений визнати, що нервував. Завдяки Полові в нього склалася така думка про Джона Мільтона, що він гадки не мав, чого очікувати.

Той самий килим, який укривав підлогу вестибюля та розливався коридором, проходив за двері кабінету Джона Мільтона і вкривав його підлогу. У задній частині приміщення посередині стояли стіл із темного червоного дерева та темно-брунатне шкіряне крісло з високою спинкою. Перед столом — два крісла. За столом були три великі вікна майже на всю стіну, з яких безперешкодно відкривався широкий, майже божественний вид на місто й небо.

Спершу Кевін так захопився розкішшю та яскравістю приміщення, що не помітив Джона Мільтона в кріслі. Коли ж Кевін пройшов далі й таки його побачив, той неначе виринув із тіні.

— Вітаю у фірмі «Джон Мільтон і партнери», Кевіне, — сказав він.

У його м’якому голосі Кевін одразу відчув теплоту. Цей голос нагадав йому такий само відкритий, дружній і заспокійливий тон превелебного Пендлтона з Блайсдейльської єпископальної церкви, тон, який швидко розслабляв слухача. Кевін часто намагався імітувати його в суді й потай називав своїм «недільним голосом».

Джонові Мільтону, судячи з вигляду, було трохи за шістдесят, і в ньому цікаво поєднувалися молодечі і старечі риси. Волосся в нього було пишне, густе, охайно підстрижене та зачесане, але повністю сиве. Коли Пол зачинив за ним двері, містер Мільтон підвівся. Коли він розпрямився, виявилося, що на зріст він під метр дев’яносто, а на його обличчі, яке попервах неначе ховалося за гіпсовою маскою, засяяла усмішка. Він був одягнений у темно-сірий шовковий костюм з рубіновою краваткою та рубіновою хустинкою в кишені.

Кевін помітив, як піднялися Мільтонові плечі, коли він простягнув йому руку. Він мав чудову фізичну форму — ще одна риса з дивної, але цікавої суміші молодості і старості. Наблизившись, Кевін побачив на його щоках густий рум’янець. Містер Мільтон міцно взявся за Кевінову руку, так, ніби чекав на зустріч із ним цілу вічність.

— Радий знайомству, містере Мільтон.

Поки вони з Кевіном дивились один на одного, очі Джона Мільтона якось перетворювалися, з тьмяних, спокійних карих стаючи жовтуватими та блискучими. Він мав прямий м’ясистий ніс із м’якими лініями, через які його лице часом здавалося непідвладним часу. Навіть зморшки довкола його очей мали такий вигляд, наче їх хтось намалював олівцем усього кілька секунд тому. Його тонкі губи мали жовтогарячий відтінок, підборіддя було загострене, а шкіра — підтягнута, але погляд у нього був батьківський, а обличчя — сповнене мудрості.

— Сподіваюся, Пол показав вам ваш потенційний кабінет.

— О так. Він неймовірний. Я в захваті.

— Я радий, Кевіне. Прошу, сідайте.

Він показав на світло-брунатне шкіряне крісло з високою спинкою та підлокітниками з гладенького темного червоного дерева. На них були вирізьблені вручну постаті з грецької міфології — сатири, мінотаври.

— Дякую, Поле, — додав він.

Кевін озирнувся й побачив, як Пол Сколфілд виходить.

Джон Мільтон повернувся до свого крісла. Кевін помітив, що в ньому є якась твердість, а в тому, як він тримає голову та плечі, — щось королівське. Він сів, як монарх під час сходження на престол.

— Як ви знаєте, Кевіне, ми вже досить давно про вас думаємо. Ми були б раді, якби ви почали з наступного тижня. Знаю, це швидко, але я вже відклав для вас одну справу, — додав він, постукавши по грубій теці, що лежала на столі праворуч від нього.

— Справді? — Кевінові захотілося спитати, як співрозмовник здогадався, що він погодиться на роботу у фірмі, але подумав, що це може видатися неввічливим. — І про що вона?

— Я передам її вам у слушний час, — твердо відповів Джон Мільтон. Кевін помітив, як легко містер Мільтон переходить з теплого, дружнього тону на непохитний і рішучий. — По-перше, дозвольте мені пояснити свою філософію щодо молодших партнерів, а вони в мене, як ви згодом дізнаєтеся, є більше ніж просто молодшими партнерами. Багато в чому вони мої партнери, але поряд із цим — і моя рідня. Ми — справжня команда, ми віддані одне одному набагато сильніше, ніж вимагають звичайні професійні стосунки. Ми піклуємося одне про одного та про сім’ї одне одного. Ніхто не працює у вакуумі: дім, життя, усі проблеми — все це справляє певний вплив на вашу роботу. Розумієте?

— Так, — відповів Кевін і мимоволі замислився про людину, на місце якої заступав. Чи не до цього вів містер Мільтон?

— Я так і думав, — сказав Джон Мільтон і відкинувся назад так, що, коли сонце надворі затулила хмара, його обличчя накрила тінь. — І вам навряд чи видалося дивним те, що я висловлюю пропозиції, навіть намагаюся допомогти вам у такий спосіб, який, здавалося б, не має безпосереднього стосунку до вашої роботи тут. Наприклад, — продовжив він, — вам би однозначно варто було жити в місті. А так уже вийшло, що я володію досить розкішним житловим комплексом в ідеальній частині Мангеттену, і в мене там є вільна квартира. Я був би радий, якби ви переселилися туди без орендної плати.

— Без орендної плати?

— Саме так. Ось який я відданий своїм партнерам та їхнім родинам. А ще я вмію списувати відповідні суми, —