Сестра Керри - Теодор Драйзер
На першому поверсі будинку містилася пекарня, і Гансон спустився туди по хліб, коли Керрі стояла внизу. Вона не помітила його, поки він не опинився зовсім поруч.
— Я йду по хліб, — тільки й сказав він, проходячи повз неї.
Як легко думки однієї людини передаються іншій! Гансон і справді пішов по хліб, але при цьому мав на думці також подивитись, що робить Керрі. І не встиг він наблизитись до неї, як вона вгадала його намір. Вона й сама не знала, як їй це спало на думку, але в ту мить вперше виразно відчула неприязнь до нього. Тепер, вона знала напевне, що не любить його, бо він підозріливий.
Іноді яка-небудь несподівана дрібниця здатна по-новому освітити все навколо. Течія думок Керрі була порушена, і невдовзі після того, як Гансон піднявся нагору, вона теж повернулась. Поки минав час — чверть години, і ще чверть години, і ще, і ще, — їй ставало все ясніше, що Друе не прийде, і це її чомусь трохи ображало, так, нібито її покинуто, ніби вона виявилася не досить гарною для нього. Нагорі, у квартирі, панувала тиша. Мінні шила при світлі лампи, сидячи за столом. Гансон уже ліг у ліжко. Стомлена, невесела й розчарована, Керрі тільки й спромоглася сказати, що йде спати.
— Так, ти краще лягай, — відповіла їй Мінні.— Тобі ж завтра рано вставати.
Ранок не приніс нічого втішного. Коли Керрі виглянула
зі своєї кімнати, Гансон уже виходив з дому. За сніданком Мінні пробувала розмовляти з сестрою, але кожна думала про своє і розмова не в’язалась.
Керрі знову пішла пішки, як і напередодні; вона починала вже розуміти, що її чотирьох з половиною доларів не вистачить навіть на проїзд, коли вирахувати те, що вона пла-титиме сестрі. Все складалося досить сумно. Але ранкове сонце розвіяло її невеселі думки, — така-бо одвічна властивість ранкового сонця.
На взуттєвій фабриці вона провела довгий день, уже не такий виснажливий, як напередодні, але й без такої кількості нових вражень. Головний майстер під час обходу спинився коло її машини.
— Звідки ви взялися? — спитав він.
— Мене найняв містер Браун, — відповіла вона.
— Ага, он як! — процідив майстер і додав: — Глядіть же, працюйте як слід.
Дівчата-робітниці справили на неї ще гірше враження, ніж у перший день. Вони здавались цілком задоволеними своєю долею і були всі якісь вульгарні. Керрі мала розвиненішу уяву, а їхня груба мова бриніла незвично для неї. 1 одягатися вона вміла з більшим смаком. Особливо неприємно було їй слухати розмови своєї сусідки, дівчини, озлобленої життям.
Керрі чула, як вона сказала робітниці, що сиділа поруч із нею:
— Я недовго це терпітиму. Платня злиденна, а спину гни допізна — тут здохнеш на цій роботі.
З чоловіками дівчата трималися вільно, і з молодими, і з літніми, перекидалися з ними грубими жартами, які спочатку прикро вражали Керрі. Та й її,— вона це помітила, — вважали такою ж, як і інші.
— Привіт! — звернувся до неї під час обідньої перерви один з робітників, хлопець із здоровенними ручиськами, — А ви гарненька, нівроку.
Він чекав, що почує у відповідь звичайне: «Одчепись!», і коли Керрі мовчки відсунулася від нього, отетерів з несподіванки і подався геть, зніяковіло посміхаючись.
А вдома того вечора вона відчула себе ще самотнішою,
Нестерпна туга огорнула її. До Гансонів, очевидно, майже ніколи ніхто не приходив. Вона знов постояла на дверях унизу, визираючи на вулицю, потім наважилась трохи пройтися. Її некваплива хода і вигляд людини, яка знічев’я блукає по вулицях, привернули до неї увагу чоловіків. Керрі дуже збентежилась, коли добре вдягнений чоловік років тридцяти, проходячи повз неї, почав придивлятися, пішов тихше, повернувся й промовив:
— Вийшли трохи пройтися?
Керрі вражено поглянула на нього і, відступаючи, насилу спромоглася відповісти:
— Я вас зовсім не знаю!
— О, це не має значення! — відповів він приязно.
Вона не стала провадити розмову, кинулась геть і прибігла до своїх дверей зовсім задихана. Щось у погляді цього чоловіка злякало її.
Так і минали всі дні до кінця тижня. Раз або двічі Керрі почувала себе після роботи такою стомленою, що, не в силі йти пішки, витратилась на конку. Вона була досить тендітна, і від цілоденного сидіння в неї боліла спина. Одного разу вона лягла спати раніше за Гансона.
Пересаджування в новий грунт часом шкодить квітам і молодим дівчатам. Навіть продовження нормального росту потребує кращого грунту, чистішого повітря. Для Керрі було б краще, якби її акліматизація відбувалася поступовіше, якби перехід був не такий раптовий. Вона почувала б себе краще, якби не одразу знайшла роботу і встигла оглянути місто, яке їй весь час хотілось побачити.
Першого ж дощового ранку виявилося, що в Керрі немає парасольки. Мінні позичила їй свою, стару й вигорілу. У Керрі заговорив гонор. Вона пішла в універсальний магазин і купила собі парасольку, витративши на це долар з чвертю із свого мізерного капіталу.
— Навіщо ти це зробила? — спитала Мінні, побачивши нову парасольку.
— Треба ж мені мати парасольку, — відповіла Керрі.
— Ах ти, дурненька!
Керрі образилась, але не відповіла на це нічого.
«Я не збираюсь лишатися звичайною робітницею, — подумала вона, — хай і не сподіваються».
У першу ж суботу ввечері Керрі віддала чотири долари за харчі. Беручи ці гроші,Мінні відчула докір сумління, але як же було пояснити Гансонові, якби вона взяла менше? А цей достойний чоловік, задоволено посміхаючись, видав дружині на домашні витрати рівно на чотири долари менше. Тепер він зможе збільшити свої внески за землю.
А Керрі сушила собі голову над тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центів на тиждень. Вона думала й думала про це і, нарешті, обурилась.
— Піду трохи пройдуся по вулиці,— сказала вона, повечерявши.
— Не сама, сподіваюсь? — спитав Гансон.
— Сама, — відповіла Керрі.
— Краще не треба, — докинула Мінні.
— Але ж я хочу побачити хоч що-небудь! — відказала Керрі, і з того, як вона вимовила останні слова, і чоловік, і дружина вперше зрозуміли, що вона не задоволена ними.
— Що з нею таке? — спитав Гансон, коли вона вийшла надіти капелюшок.
— Не знаю, — відповіла Мінні.
— Але ж вона повинна розуміти, що їй не годиться отак гуляти по вулиці самій.
Та Керрі не пішла далеко. Вона повернулась і
