Сестра Керри - Теодор Драйзер

Одного разу, коли вона, не так вставивши шматок шкіри в затискач, безпорадно смикала його, чиясь велика рука раптом з’явилася перед її очима і поправила затискач. Це

був майстер. Серце Керрі закалатало так сильно, що вона нічого вже не бачила перед собою.

— Пускайте ж машину! — промовив майстер. — Пускайте ж машину! Не затримуйте всього ряду.

Від цього Керрі трохи отямилась. Схвильована, ледве дихаючи, працювала вона далі й перевела дух тільки тоді, коли зникла тінь, що виросла над нею.

Час минав, і в кімнаті ставало душно. Керрі хотілося ковтнути води, свіжого повітря, але вона не насмілювалась зрушити з місця. Табурет не мав ні спинки, ні підніжки, їй було дуже незручно сидіти. Незабаром у неї заболіла спина. Вона ворушилась, пересідала так і сяк, але це допомагало ненадовго, і вона почала стомлюватись.

— Чого ти не встанеш? — без зайвих церемоній порадила їй сусідка з правого боку. — Це дозволяється.

Керрі з вдячністю поглянула на неї.

— Я, мабуть, таки встану, — сказала вона.

Підвівшись із свого місця, вона якийсь час працювала стоячи, але так було важче. Від того, що доводилося нахилятись, ще дужче заболіла спина і плечі.

Оточення справляло на неї неприємне враження своєю грубістю. Вона не насмілювалась оглядатися, але крізь клацання машини до неї долітали окремі фрази, а дещо вона помічала краєм ока.

— Ти бачила вчора Гаррі? — спитала свою сусідку дівчина, що сиділа ліворуч біля Керрі.

— Ні.

— Ти б подивилась, який на ньому був галстук! Він був просто красунчик!

— Тс-с! — шепнула друга, нахиляючись над роботою.

Перша принишкла і набрала серйозного вигляду. Майстер

довільно йшов уздовж ряду, пильно стежачи за кожною робітницею. Тільки-но він відійшов, розмова відновилась.

— Чуєш, — знову почала дівчина ліворуч від Керрі. — Що він сказав, знаєш?

— Ні, не знаю.

— Він сказав, що позавчора бачив мене з Едді Гаррісом у «Мартіна».

— Отаке!

Обидві захихотіли.

Юнак з рудуватим, давно не стриженим чубом пробирався поміж машин, човгаючи ногами і лівою рукою притискаючи до живота кошика з обрізками шкіри. Недалеко від Керрі він раптом простяг праву руку і схопив одну з дівчат за лікоть.

— Ой, пусти! — скрикнула вона сердито. — Причепа!

У відповідь він тільки вишкірив зуби і кинув: «Кривляка!» — коли вона глянула йому вслід. Галантним його ніяк не можна було назвати.

Керрі вже ледве могла всидіти на місці. Ноги в неї заніміли, нестерпно хотілося встати і потягнутись. Невже полудень ніколи не настане? Їй здавалось, що вона працює вже цілісінький день. Вона зовсім не зголодніла, але почувала себе кволою, очі стомилися стежити за одним місцем, куди ударяв пробивач. Дівчина з правого боку помітила, як вона мучиться, і пожаліла її. Керрі надто сумлінно віддавала всі сили роботі, хоч насправді те, що вона робила, зовсім не вимагало такого розумового і фізичного напруження. Та нічого не можна було вдіяти. Половинки передків невпинно нагромаджувались перед нею. У Керрі заболіли кисті рук, потім пучки, а під кінець все її тіло було суцільним сплетінням ниючих, наболілих м’язів, приречених на непорушну позу, що виконували один-єдиний механічний рух, який ставав усе огидніший, аж її почало нудити. Вона з розпачем подумала, що цим мукам не видно краю, і в ту ж мить звідкись знизу крізь ліфт донеслося глухе калатання дзвона і настала перерва. Одразу зчинився рух і гамір голосів. Усі дівчата миттю схопилися з місць і поспішили в сусідню кімнату, а через майстерню потяглися з правого боку чоловіки з іншого відділу. Колеса машин почали співати все тихше і нарешті ледве чутно загули й завмерли. Запанувала лунка тиша, в якій дивно бриніли людські голоси.

Керрі підвелася й пішла по свій сніданок. Тіло її заклякло, голова злегка наморочилась, дуже хотілося пити. По дорозі до маленької дерев’яної загородки, де всі складали верхній одяг і сніданки, вона зустріла майстра, і він пильно глянув на неї.

— Ну як, — промовив він, — справляєтесь?

— Нічого собі,— шанобливо відповіла Керрі.

— Угу, — не знаючи, що ще сказати, пробурчав майстер і пішов собі.

За інших умов ця робота зовсім не була б така важка, але в ті часи нові соціалістичні ідеї, що передбачають створення хороших умов праці для найманих робітників, ще не мали ніякого впливу на виробничі компанії.

У душній майстерні, де тхнуло мастилом і свіжою шкірою, було важко дихати навіть у прохолодні дні. Підлога підміталася тільки ввечері і була вся засмічена. Нікого не цікавило, чи зручно робітникам працювати, — їм намагались давати якомога менше, а вимагали з них якомога більше. Ніхто

тоді й не мріяв про підніжки, стільці з відсувними спинками, їдальні для робітниць, чисті фартухи або пристойну роздягальню. У брудні, смердючі вбиральні було гидко заходити. Вся атмосфера підприємства справляла гнітюче враження.

Керрі випила кухоль води з відра, що стояло в кутку, і озирнулася, шукаючи місця, де б сісти й поснідати. Інші дівчата повмощувались на підвіконнях і на столах тих робітників, які повиходили. Куди б вона не глянула, скрізь сиділо по двоє або й по кілька дівчат, а в неї не вистачало сміливості до когось набиватися, тому вона повернулась до своєї машини. Сівши на табуретку, вона розгорнула сніданок на колінах і почала прислухатись до балачок навкруги. Розмови точилися більше про пусте, а грубих виразів не бракувало. Дехто з чоловіків, що були в майстерні, перекидалися жартами з дівчатами.

— Слухай, Кітті,— гукнув один з них до дівчини, яка зробила кілька турів вальса на вузенькому просторі біля вікна, — підеш зі мною на бал?

— Стережись, Кітті,— гукнув інший, — бо попсуєш зачіску на потилиці!

— Іди собі, причепо! — обізвалась дівчина.

Прислухаючись до цих і подібних безцеремонних дотепів,

якими щедро сипали чоловіки й дівчата, Керрі мимоволі замикалася в собі. Вона не звикла до такого і почувала за цими розмовами щось грубе, непристойне. Вона боялась, що й до неї звернеться з такими самими словами хтось із цих юнаків, які після знайомства з Друе здавалися їй вайлуватими, смішними. Як більшість жінок, вона судила по одежі, чекаючи від власників фраків гідності, доброти і всіх інших чеснот і заздалегідь приписуючи всі протилежні, непривабливі якості людям у джемперах і комбінезонах.

Вона навіть зраділа, коли минула коротка півгодинна перерва і колеса машин знов загули. За роботою вона стомлювалась, але хоч не привертала до себе уваги, — так їй здавалося принаймні. Та незабаром вона побачила, що помиляється,