Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін
– А що лікарі?
– А що лікарі? – Знизують дівчата плечима. – А нічого…
Та й пішли далі в бокси прибиратись.
Мала ж продовжувала вищати.
І тут до всього як штрикнуло мене у вухо! Від нестерпного болю перед очима попливли то зелені, то червоні кола. Подивилися лікарі моє вухо й по новому колу почали мене колоти пеніциліном. А до всього шкіра почала лущитись, свербіти. З пальців знімав відмерлу шкіру, мов рукавички.
Свербить тіло нестерпно, у вухо ніби розпеченого цвяха забивають, верещить постійно мала, а стукіт шприців у лотку здається гупанням молота по ковадлу.
Наступного дня все ж спромігся підвестися і якось вилізти зі свого боксу, бо поряд чувся якийсь галас і наче сміх. Може, той сміх мене й підняв.
У коридорі, на найгіршому місці, де стояло ліжко з малою, стовбичили ті дві практикантки, старша жінка-санітарка й хтось, здається, із сестричок. У ліжку лежала голічерева червона, як обдертий кролик, дівчинка з вогненно-рудим волоссячком. Хаотично дригала багряними ніжками й шкрябала себе по роздертих до крові й сукровиці папулах. Дерла себе по животі, по грудях. Лобок і куна теж були в роздертих вавках. А з куни на простирадло чи якусь там пелюшку скрапувала кров. Дівчатка хихикали. А старша санітарка дуже практично зауважила:
– Як підросте, то хлопцям клопотів менше. Зразу в куну встромлять.
Це був січень вікопомного 1953 року. До кінця щасливої епохи батька всіх дітей товаріща Сталіна лишалось півтора місяці.
Рік 56/571956 рік для мене почався погано. Бо це було продовження моїх негараздів у «Цитаделі». Не інфекція. Просто виявилося те, із чим не могли розібратись лікарі «Цитаделі». На старий Новий рік мене забрала «швидка» з приступом апендициту.
Величезна палата й багато ліжок.
Мене поклали десь посередині.
Зразу за мною привезли порізаного молодика. Сімейні порахунки за хмільним столом. Удар ножем у груди. Зачеплена серцева оболонка.
Не встигли його привезти з операційної, як біля нього вже сидів лягавий у білому халаті. У руках записник і олівець. Що говорять – не чути. Але гість бадьоро водить олівчиком.
Спочатку я намагався спостерігати за цими двома. Але далі мене прихопило знов і мені було не до них. Чи дозволили мені пити вранці: ще до операції – не пам’ятаю.
А от як голила мене тупою великою бритвою молодесенька медсестра, пам’ятаю. Ще й зараз, як згадаю, то здригаюсь…
Сама ж операція пройшла для мене в задусі й зеленім мороці болю. Відходив від операції погано й довго.
Перше, що мене відволікло від власного болю, то рейвах біля ліжка міліціонера Редьки. Чоловічок невеличкий, хирявий. Але у війну партизанив. То німці поцілили його розривною кулею в крижі. Оперувати Редьку мав сам Квартін, а він тут головним.
Так-от тому міліціонеру Редьці родичі принесли святкову передачу. Сало, домашньої ковбаси, варених яєць і ще чогось природного, натурального. І ось сьогодні на сніданок він упер добре кільце ковбаси, шмат сала та яйця. Редька пояснив – щоб харч не зіпсувався, бо хтозна, коли після операції дозволять їсти. Квартін вислухав пояснення Редьки й наказав викинути геть усе з його тумбочки. А ще зробити дві клізми – одну ввечері, іншу вранці.
Коли почав потроху чапати палатою й коридором, одна ординаторка, зовсім молодесенька, попросила зробити малюнок для її дисертації.
Повела вона мене в перев’язочну.
Там на одному столі жінка: стара, геть гола й без однієї ноги по коліно.
На другому столі лежить немовля й чеберяє ручками й ніжками. Над ним схилилися три жінки. Дві в білих халатах і шапочках, третя в байковому халаті й хустці.
Немовля дивне та страшне – від грудини до лона ні шкіри, ні тіла немає. Тільки якась прозора плівочка нутрощі прикриває.
Хоч злякався від такого видовища, проте автоматично вхопив альбом і олівець та й заходився зображати те сумне диво.
Коли вже майже викінчую малюнок, заходить у перев’язочну Квартін. Маска звисає на грудях, на рукавичках кров.
І залізним голосом дає прочухана ординаторці. Що пам’ятаю – вона виправдовувалась, повторюючи: «Ну він же не гнійний, він же не гнійний…» Це я так зрозумів, що рана в мене не гнійна.
Хай там як, а закінчував малюнок у ординаторській.
До ординаторської зайшов і Квартін.
Підсунув стільця до стіни. Поколупався під халатом у кишені й витяг пачку «Казбека». Закурив цигарку і затягся так, що аж зашкварчало. Після кількох затяжок почав приходити в норму.
Ну а що я там малюю, він не пхався.
Одужував я чогось погано. Тому в навчанні добряче відстав. Довелося важко надолужувати згаяне, але дев’ятий клас закінчив без трояків. На сімейній раді вирішили, що я ні в які експедиції не подамся, а поїду в село до родичів. Літо в дідовому селі видалось спекотне, і я це люблю. Лише кілька дощиків пролилося.
Ми тоді в школі почали опановувати секрети олійного живопису. І воно щось мені пішло поганенько. То я намагався в селі писати щодня етюди. Але як не йшло, то не йшло. Проте акварелі та малюнки, як на той час, вийшли пристойні. Коротше кажучи, з дівчатами нічого такого не було. І зараз задоволений трьома малюнками того посушливого літа. Перший портрет – прадіда Хоми (дядька моєї бабусі Мокрини).
Обличчя прадіда Хоми мов зі старовинної фрески. Оливково-смагляве лице, чорні уважні очі й невелика борода – чорна, а на кінцях сива.
Другий портрет – сусіда, дядька Яшка. Він колгоспний конюх і Казанова нашого кутка.
Коли дядько Яшко їздив на станцію по запчастини для тракторів, то там пестив привокзальну буфетницю. У дворі за буфетом, по-швидкому.
Коли переїздив через залізничну колію та потрапляв у Протопопівку, завертав до однієї знайомої. І її теж пестив.
У Новоолександрівці в нього була кума. І її він не обділяв ласкою.
В Олександрівці мав коханку, що жила на відрубі, то звертав з дороги. Заходив у посадку й інспектував свій прутень. Якщо прутень після трьох молодиць був у добрій напрузі, то заїжджав до коханки. І там вже і її і себе втішав на повну силу.
Після коханої переїздив через міст між Олександрівкою і Костянтинівською та заходив до своєї симпатії (ще однієї). Вона жила неподалік від школи, над яром.
Якщо ж ще в Олександрівці, після коханки, відчував, що
