Інше ґроно проникнень і свідчень - Володимир Львович Єшкілєв

В цій історії ніколи немає закінченості. Найманці ніколи не отримують стільки грошей, щоби врешті-решт зупинитися у своєму шляху через передпокої всесвіту. Бандити ніколи не зазнають остаточної поразки, і недобитий Кривавий Джо у далеких пустелях знову збирає банду і заліковує рани. Селяни ховають померлих, відбудовують зруйновані хати, підраховують збитки і б'ють жінок, які злягалися з найманцями. Згодом ці жінки народять дітей нетутешнього вигляду. Себто, життя триватиме.

Лише чудодійний амулет назавжди залишиться незайманим. Ватажок найманців невдовзі після перемоги загубить його, амулет повернеться до селища (його принесуть койоти, вітер або місцева бомжиха бабка П.). Амулет не допомагатиме рятівникам надалі. Інакше в бутті виникне «ефекті мультиплікації» і світ швидко переповниться врятованими селами. Що є небажаним з огляду на необхідність вселенської рівноваги. Зрештою, при врятуванні села не йдеться про перемогу добра над злом. І бандити, і найманці — слуги рогатого Князя світу сього. Навіть селяни розуміють цю немудрящу правду. Тому-то вони й невдячні.

Ця історія натякає на парадокси часу. Можливо, часова послідовність не є неперервною лінією, як здається більшості, а лише окремими відрізками — від врятування до врятування. Можливо, вся наша цивілізація є лише великим селищем, якому тисячоліттями загрожують ззовні. Час від часу до нас прибувають безсмертні найманці духу і рятують нас. Вони втілюються у тіла пророків, вчителів, поетів і політтехнологів. А потім повертаються на зоряні шляхи (до підземних річок) своїх мандрів і звітують командирам зоряних штабів (пекельних фортець). Можна лише здогадуватися, яку саме платню вони беруть за наше спасіння.

Ця історія також нагадує нам про необхідність пильно вдивлятися в обрії. Туди, де кожної миті може з'явитися хмарка пилу. Ознака наближення чергового Кривавого Джо і його хлопців. Але дехто цинічний стверджує, що бандити і найманці просто розігрують спектакль про врятоване село. А Кривавий Джо — режисер і сценарист тої вистави. Що насправді вони давно про все домовилися і всі загиблі — передбачене договором жертвоприношення. Найголовніше у цьому всьому — відсутність героїв. Адже герої — це персонажі іншої оповідки. Сумнішої і реальнішої. Про село, яке не встигли врятувати.

Друга історія — це історія шоу-гьорл з провінційного українського містечка. Дитятка природи. Співачки і танцюристки. Яка приходить на мітинг в обласному центрі послухати і подивитися. Вона раптом здогадується, що цей мітинг, усякий мітинг — це не просто натовп і згромадження людності. Вона починає відчувати його як прикольну велетенську сексуальну машину, складену з окремих незадоволених та спраглих тепла людей. Вона знає, що вусаті дядьки, які стоять на мітингу і кричать «Так!», не просто так тримають праві руки у кишенях. Вона розуміє, що слинявий старий селюк притискається до неї не від тисняви. Дідок кончений. Ага.

Вона почуває себе веселою та своєю у стихії мітингу і швидко збуджується. Ритми «крічалок» захоплюють її, фальцет оратора змушує пітніти її стегна. Вона бачить малолєток, розчервонілих, зчеплених та щасливих, руки яких заблукали під короткими курточками. Вона теж червоніє і відчуває, як невблаганно твердішають її ерогенні зони. Вона підхоплює чергову «крічалку» на якійсь нижній ноті, просувається ближче до сцени-трибуни. В перші шеренги мітингувальників, ближче й ближче до сяйва софітів, не звертаючи уваги на тверді лікті вусатих й на дідка, який вперто суне за нею.

На сцену тим часом виходить місцевий поет. Сивий та натхненний. Він каже мітингові: «Ми їх дотиснемо!» Це він говорить про долю політичних супротивників, але дитятко природи уявляє собі інший чин дотискання. Уявляє тим чіткіше, чим конкретніше слинявий дідок тисне її в тилові частини. Місцевий поет набирає в легені холодне груднева повітря і починає читати вірш.

«Учму-у ге-е-е-еть!» — реве у відповідь тисячорота сексуальна машина. Шоу-гьорл не дуже вже розуміє, що таке «учма», й це невідоме, вороже і зненавиджене прикольною машиною слово поєднується в її уяві з «настрашеними почварами» поета. Вона починає розуміти ще одне призначення велетенської мітингової машини — заганяти почвар у темряву, вивільняти простір для збудження та оргазму. Її починає пробивати на творчість. Вона шкодує, що не має при собі драпу. Драп — як додаткове життя в «броділкє». Сяюче золото серед сірих стін віртуального лабіринту. Без драпу їй не вийти на вищий рівень гри. На сцену. Не заспівати. Не відірватися. Не кінчити. Дідок хрипить за її спиною. От він то якраз і кінчив. Отож бо. Мудак.

Тут вона помічає на сцені знайомого товстого начальника. Вона бачила його в сауні разом із відомою львівською співачкою. Коли бавила там свого спонсора. Теж начальника. Ще товстішого. Тепер просто товстий підноситься над усім натовпом у монументальному пальті, з триметровим помаранчевим шаликом, котрий замітає сцену. Вона підстрибує, щоби начальник її побачив. Ще й ще. «Шо ти, курво, скачеш», — шипить за її спиною хтось із вусатих. Їй здається, що весь мітинг, уся та жива машина тепер шикується за її спиною, дивиться на її підстрибуючу гепу і застромлює руки в кишені. Сотні, тисячі спітнілих рук. Глибше й глибше. Це збуджує її ще більше. Вона шаліє.

Поет залишає сцену. Начальник нарешті помічає її, простягає їй руку і витягує під світло прожекторів. «Йе-е-е-е-ес!» — кричить вона і повертається до натовпу обличчям. Їй підносять мікрофон, обгорнутий помаранчевими стрічками. Тепер вона відчуває мітингову машину не гепою, а передом. Це відчуття гострішає, млосне тепло досягає міжніжжя і оргазм стає неминучим. Шоу-гьорл відчуває тепер вже усім тілом, кожною його частиною, що революція є не тільки молодшою сестрою вселенського збудження, але й люблячою мамою земної попси. Вона вдячна за це революції. Усім революціям всіх часів. Й-е-е-е-ес! Сталося!

І вона починає співати…

Наступна історія буде про Книгу і Гойдалку.

Є припущення, що світ навколо нас