Теорія українського кохання - Микола Володимирович Томенко

Романтичній, таємничій та незбагненній душі української жінки присвячую

Це дослідження варто розглядати як роздуми довкола важливої і, маю надію, невичерпної теми такого феномену, як українське кохання. Моя спроба розпочати пошук у цьому напрямі зумовлена, з одного боку, відсутністю системних досліджень щодо сенсу, місії й історичних обставин формування концепції українського кохання, а з іншого — реальним станом сучасної національної культури, яка й надалі потерпає від американської та російськомовної масових культур.

Водночас я виходжу ще й з того, що авторське зацікавлення цією темою виникло як таке собі аматорство і тому не претендує на наукову викінченість чи академічну фундаментальність. Це перше дослідження, написане мною не як ученим, а як дилетантом. Це перша робота, яку я писав не розумом, а серцем. Думаю, саме тому завданням автора було радше означення проблеми, аніж її всебічний аналіз. Отже, підбір і використання творів, ідей, концепцій чи теорій, які я згадав у дослідженні, зумовлені як їхнім внеском у розвиток теми українського кохання, так і суб'єктивною обставиною наявності таких у розпорядженні автора.

Одразу ж застерігаю, що метою роботи не є опис приватного життя відомих українських мислителів чи діячів (лишаю то для літературознавців, філологів і журналістів). Як би це парадоксально не звучало, але «Теорія українського кохання» — насамперед історико-публіцистичний есей, де осмислення проблеми здійснене за допомогою філософського, літературного та етнопсихологічного матеріалу. Це радше бажання підняти голос на захист української традиції від псевдоукраїнської шароварщини й апологетики чи від розчинення у хаосі маскультурного цинізму.

І найголовніше: я не намагався довести, що ми, українці, в чомусь кращі чи, можливо, гірші. Я спробував показати, що ми інші, а тому — унікальні, важливі та, безсумнівно, цікаві, як собі, так і всьому світу.

Впевнений — українське кохання може служити національною легендою чи міфом, яких так не вистачає нинішньому суспільству. Можливо, це одна з причин того, чому з'явилася ця книжка. Що б там не було, але кохання — то почуття, якого завжди бракує, це стан душі, якого прагнеш, мрія, якою живеш вічно.

Бо кожна правдива любов се повторення таємничого минулого вселюдського. Се золотий дзвін його бувальщини, його високих злетів і кривавих упадків та покути. О, дивний єсть зв'язок мужчини з жінкою, а ім'я йому таємниця.

Українці так довго історично шукали те, що їх об'єднає, надасть їм наснаги як нації, що на якомусь етапі збились зі шляху та заблукали. Чомусь різноманітні ідеї та концепції консолідації, як не дивно, досить часто призводили до роз'єднання, а то й конфлікту чи непримиренної боротьби. В певний період етнічні, соціальні та інші домінанти пересилили гуманітарні. У той час саме культура врятувала Україну. Це аксіома. Українська еліта завжди мала культурне мислення хоча б тому, що намагалась наслідувати народ. Народна культура, в свою чергу, була головною складовою врятування українськості навіть тоді, коли занепадала професійна культура, а масова ставала чужоземною та іншомовною.

«Омріяна віками держава», «Україна приречена на реформи», «Село врятує Україну»… Весь цей міфотворчий ряд був певною мірою відгуком на суспільні, фахові й регіональні виклики. Проте впродовж свого існування так і не зміг стати бодай квазінаціональною ідеєю чи міфом. Усім вищеназваним повідомленням для суспільства бракувало історичної обґрунтованості, народної мудрості та загальнонаціонального сприйняття. Загалом міфічна складова народу повинна містити певний набір своєрідних національних легенд. На жаль, усталених та сприйнятних для суспільства легенд еліта не витворила. Навіть героїка Козацької держави, що була найближчою до справжньої, національної за змістом легенди, не мала належного успіху: релігійний контекст боротьби козацтва за православ'я послабив вплив цієї героїчності в Галичині. Практично не застосовувався історичний досвід Київської Русі. Парадоксально, але територія та традиції давньої України стали радше частиною російського національного квазіміфу. Російські торгові марки, фільми, казки активно задіяли персонажів Київської Русі: таким чином, на рівні масової культури важливий елемент українського національного міфу про «мужній руський народ» розчинився в загальноруській, точніше, загальноросійській тенденції. Водночас набули гіпертрофованого звучання негативні сторони історичної традиції через культивування «комічного нарцисизму й егоїзму українця», «побутового й фольклорного примітивізму», «національної обмеженості та ксенофобічності». Отже, національна міфотворчість набула скоріше негативного звучання.

В цьому есеї не стоїть завдання віднайти чіткі орієнтири позитивної національної мрії, ідеї чи легенди — це окрема тема. Хоча, принагідно зауважимо, що на таку ідею в суспільно-політичному значенні може претендувати загальнонаціональний патріотизм як сума місцевих патріотизмів. Під цим я розумію систему поєднання специфічних і особливих прикмет українських регіонів у спільну територіальну та етнокультурну єдність.

За умов відсутності сформульованих світоглядних основ сучасного українця духовне життя набуває ключового значення. Тому на емоційному масовому рівні читається своєрідна «легендарність» та «унікальність» почуттєвого інтимного світу українця. І ключові апріорі позитивні, я б сказав, навіть культові слова для українця — кохання і жінка. Саме це стало основою авторської версії так званої концепції українського кохання. А головне слово спілкування в нашому інтимному світі, що однаково симпатично і привабливо звучить різними мовами, все-таки українською — кохання, найбільш мелодійно, пристрасно, загадково.

Кохання — це позачасове визначення сенсу життя, це символ минулого, теперішнього та майбутнього призначення людини.

Кохання — це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки.

Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб'ється скрипка.