Щира шахрайка - Емілі Локхарт

Уміння фарбуватися Джул опанувала, дивлячись тьюторіали[14]. Протягом більшої частини минулого року вона накладала макіяж дівчинки з коледжу, як вона гадала: натуральний колір шкіри, рум’яна, ненафарбовані губи, туш для вій. Зараз вона витягла штучні вії, зелені тіні, чорний лайнер, основу під макіяж, пензлики для контурної корекції, олівець до брів, кораловий блиск для губ.

Це не було насправді конче необхідним. Їй не потрібна косметика, сукня чи взуття. Мабуть, перуки було б достатньо. Утім, перевтілення було гарною практикою — так вона про це думала. І їй подобалося ставати кимось іншим.

Коли Джул дофарбувала очі, жінка заговорила:

— Дівчино, ти працюєш?

Джул заради розваги відповіла з шотландським акцентом.

— Ні.

— Я маю на увазі, ти продаєш себе?

— Ні.

— Не роби цього. Це так сумно, дівчинко.

— Я не продаю себе.

— Це ганьба, ось про що говорю.

Джул мовчала. Вона підкреслила вилиці.

— Я працювала так, — вела далі жінка. Вона злізла зі стільниці і запхала свої побиті ноги у туфлі. — Більше ні сім’ї, ні грошей: так я починала, і зараз ситуація не змінилась. Але це не вихід, навіть якщо хлопці щедрі. Мусиш знати це.

Джул натягнула зелений кардиган і взяла сумочку.

— Не турбуйтеся про мене. Зі мною все гаразд, чесно.

Волочучи сумку позаду себе, Джул попрямувала до дверей, але у незнайомих туфлях вона злегка спотикалася.

— Ти в порядку? — запитала жінка.

— О, так.

— Іноді тяжко бути жінкою.

— Так, це загалом відстій, окрім макіяжу, — сказала Джул. Вона штовхнула двері і вийшла не озираючись.

* * *

Залишивши валізу в камері схову на автобусній станції, Джул закинула на плечі величеньку сумку і впіймала таксі до Лас-Вегас-Стріп. Вона була стомлена — не вдалося подрімати в автобусі — й досі жила за лондонським часом.

Казино було прикрашене вогниками неону, люстрами та сяйвом ігрових автоматів. Джул пройшла повз чоловіків у спортивних майках, пенсіонерів, дівчат, які розважались, і велику групу бібліотекарів у бейджах для конференції. Лише за дві години блукання з місця до місця вона нарешті знайшла те, що шукала.

Поруч із ігровим автоматом з тематикою «Бетмена» стояла група жіночок, котрі, здавалося, напрочуд весело проводять час. Вони тримали холодні напої, фіолетові й липкі. Деякі були азіатками, інші — білошкірими. Вони святкували дівич-вечір, і наречена була ідеальною, саме такою, яка потрібна була Джул. Бліда, невеличка, з міцними плечима і майже непомітними веснянками — мабуть, їй було не більше, ніж двадцять три. Її світло-каштанове волосся було зібране у хвіст. На ній була яскраво-рожева міні-спідниця з білим поясом зі стразами, що утворювали слово «НАРЕЧЕНА». На лівому плечі висіла маленька бірюзова сумочка з безліччю застібок-блискавок. Вона стояла, спершись і підбадьорюючи подруг, які грали на автоматах, і почувалася досить зручно через те, що усі навколо захоплювалися нею.

Джул наблизилася до дівчат і заговорила на південному діалекті, як у Алабамі.

— Вибачте, чи хтось із вас… ну цей, мій телефон розряджений, а мені треба смснути подрузі. Востаннє я бачила її біля суші-бару, але потім я почала грати і, ось, бац! Минуло три години, а вона зникла як пес у ярмарок.

Дівчата обернулися.

Джул усміхнулася.

— Ого, то це ви усі з боку нареченої?

— Вона виходить заміж у суботу! — крикнула одна з жінок, стискаючи наречену.

— Ура! — вигукнула Джул. — А як тебе звати?

— Шанна, — сказала наречена. Вони мали однаковий зріст, але Шанна була в туфлях без підборів, тому Джул трохи височила над нею.

— Шанна Діксі, яка скоро стане Шанною Мак-Фетрідж! — прогорланила одна з подружок.

— Ого, — мовила Джул. — А сукня в тебе є?

— Звісно, що є, — відповіла Шанна.

— Це весілля не у Вегасі, — пояснила одна з подружок, — а вінчання у церкві.

— То звідки ви усі? — запитала Джул.

— З Такоми. Це у Вашингтоні. Ти знаєш, де це? Ми приїхали у Вегас, щоб…

— Вони запланували для мене усі вихідні, — сказала Шанна. — Ми прилетіли сьогодні вранці й вирушили до спа-салону і в салон нігтів. Бачиш? Мені зробили гелеве нарощення. Потім ми навідалися до казино, а завтра збираємося побачити білих тигрів.

— А яка в тебе сукня? Я про весільну, звісно.

Шанна схопила Джул за руку.

— За неї можна померти. Я відчуваю себе принцесою, настільки вона гарна.

— Можна на неї подивитися? Може, на телефоні? У тебе мусить бути фото, — Джул притисла долоню до губ і трохи нахилила голову. — У мене пунктик щодо весільних суконь, розумієш? Відколи я була маленькою дівчинкою.

— Так, чорт забирай, у мене є фотографія, — сказала Шанна. Вона розстібнула сумочку і дістала телефон у золотому чохлі. Усередині підкладка сумки була рожевою. На дні темно-коричневий шкіряний гаманець, два тампони в пластиковій обгортці, пачка жувальної гумки і губна помада.

— Дай-но гляну, — попросила Джул. Вона наблизилася, щоб подивитися в телефон Шанни.

Шанна гортала фотографії. Собака. Іржавий низ раковини. Дитина. Знову та сама дитина.

— Це мій хлопчик, Деклан. Йому вісімнадцять місяців.

Якісь дерева біля озера.

— Ось вона.

Сукня була з відкритими плечима, довгою, зі складками тканини на стегнах. На світлині Шанна позувала в ній у крамниці для молодят на тлі безлічі інших білих убрань.

Джул заохала й заахала.

— Можна нареченого побачити?

— Так, хай йому трясця! Він типу провалив освічення, — відказала Шанна. — Поклав обручку до пончика. Він учиться в юридичній школі. Мені не доведеться працювати, хіба що я сама цього захочу, — провадила вона. Говорила й говорила. Вона зупинилася на фото щасливця, що криво посміхався.

— Потрясно симпатичний, — оголосила Джул. Рукою вона залізла до сумочки Шанни, взяла гаманець і сунула його до себе в сумку.

— Мій хлопець Паоло подорожує по всьому світу, — сказала Джул. — Зараз він на Філіппінах. Ти можеш у це повірити? Тому я у Вегасі зі своєю подругою. Мені потрібен хлопець, який воліє осісти, а не вештатися світом, так? Якщо я хочу весілля.

— Якщо це те, чого ти прагнеш, — заявила Шанна, — то неодмінно цього досягнеш. Ти можеш мати що завгодно, якщо налаштуєшся. Ти молишся і типу візуалізуєш бажання.

— Візуалізація, — підтвердила одна з подружок. — Ми ходили на той семінар. Це справді працює.

— Слухайте, — мовила Джул, — я підійшла до тебе через те, що хотіла запитати, чи можна скористатися твоїм мобільником? Мій здох. Ти не проти?

Шанна передала телефон, і Джул надіслала повідомлення на випадковий номер: «Зустріньмось о 10:15 у Cheesecake Factory». Вона повернула телефон Шанні.

— Дякую. Ти будеш найгарнішою нареченою.

— Навзаєм, мила, — відповіла Шанна. — Одного дня, вже скоро.

Дівчата помахали Джул. Вона