Молоко з медом - Іоанна Ягелло
— Ти маєш щось робити, бо помреш від нудьги. Адже можна скласти іспити до аспірантури.
— Я знаю… — відповіла Єва. Бо їй і справді це чудово було відомо. — Але це… складно. А місця взагалі є?
— У нас поки ні. І набір уже відбувся. Але у Варшаві…
— У Варшаві?
«Маячня, — подумала вона. — У Варшаві. Іще чого!»
— Я знаю одного професора. Печериця зветься. Він займається тим, що й ти. Міг би тобі допомогти. Розумієш, ти могла б консультуватися в нього… може, раз на місяць? Це ж не постійні пари, не треба їздити туди щодня.
— Справді?
— Аспірантура — це переважно власні дослідження, власний список літератури, а керівник лише для того, щоб допомогти. Я дам тобі його номер телефону.
— Але…
— Жодних «але». Подзвонити завжди можна.
Єва подзвонила, хоч довго не могла наважитися. Лише, щоб розпитати. А він уже навіть її прізвище знав, бо Капусцінська йому про неї розповідала.
— Я чув про вас багато хорошого, пані Єво, — мовив він м’яким, оксамитовим голосом. — Здається, у вас видатний аналітичний розум, а нам такі аспіранти потрібні. Ви ж розумієте, що більшість людей іде в літературу… Я не те, щоб проти літератури, але для мене мовознавство означає справжню наукову цінність, розумієте? Особливо когнітивна лінгвістика.
Єва розуміла. Ще й як розуміла. Вона думала так само.
— Але в мене маленька дитина…
— Мені це відомо. Повірте, не лише ви одна вчитиметеся, маючи маленьку дитину. Є Інтернет, іноді доведеться приїхати, то бабуся догляне, або чоловік. Ви ж маєте право займатися чимсь для себе.
— Мабуть, так…
— Подумайте. І пам’ятайте, що для вас наші двері завжди відчинені.
З нею досі ніхто так не розмовляв. Ніколи ніхто так не цінував. Після цієї розмови їй хотілося стрибати від радощів і водночас плакати. Бо хіба вона могла…
— Слухай, Кіт, — наважилася вона пізніше. Після любощів. Коли Халінка міцно спала, а Збишек здавався задоволеним і розслабленим. — Мені запропонували… Я могла б писати дисертацію.
Вони не вперше розмовляли про це. І Єва сподівалася, що він, зрештою, погодиться.
— Я розмовляла із професором. Він вважає… каже, що для мене двері відчинені.
— Єво… Але ж ти маєш, що робити.
— Я не маю нічого для себе.
— А дитина?
— Ти не розумієш. Я не можу лише займатися дитиною, бо збожеволію. Мені цього замало. Я могла б їздити до Варшави щонайбільше раз на місяць, аж від жовтня, ну, прошу тебе, скажи «так»! Це ж не так дорого коштує,— а я зможу розвиватися, і якщо захищу дисертацію, то напевне зможу розраховувати на кращу роботу!
— Як це — до Варшави? — він рвучко сів на ліжку й суворо глянув на неї. — Ти що, жартуєш? Якщо вже вчитися, то чому не тут, у Кракові?
— Тут немає місць… І ще тут ніхто не займається тим, що мене справді цікавить. А у Варшаві є такий професор, він спеціаліст із когнітивної семантики. І може мені допомогти.
Кіт зітхнув, долив собі вина.
— Ти тільки не подумай, наче я хочу тобі… підрізати крила. Але… хто займатиметься дитиною? Адже я працюю.
Ну, так. Із цим важко було сперечатися. Кіт працював, навіть у вихідні часто бував зайнятий, нещодавно його підвищили, і робота займала більшість його часу. Його мати мешкала в Сероцьку. Її мама… Що ж. Вона, щоправда, приїхала, щоб побачити онуку, але на тому все й закінчилося. Вона не злагідніла. Єва усвідомлювала, що матері, мабуть, довелося приховати ці відвідини від чоловіка. Якщо той не сприймав Кота, то не сприйматиме й онуку. Що ж… Зрештою, у ній текла чужа кров. Єві було так прикро. Вона потребувала підтримки, якщо не батькової, то материнської. Адже то була едина людина, яку вона б могла попрохати попіклуватися про дитину.
— Ми б могли взяти няню…
— Халінка ще така маленька, а ти хочеш узяти чужу людину…
— Але ж тільки раз на місяць…
— Яка няня прийде тобі раз на місяць? Не жартуй.
Єва спохмурніла.
— Зателефоную до матері, — сказала. — Але ти згоден?
— Ну… — Кіт почав з нею дражнитися. — За умови, що… йди до мене.
Єва всміхнулася й заходилася розстібати гудзики його сорочки. Тепер їй хотілося співати, не плакати. Ще тільки з матір’ю домовитися.
Єва вийшла із трамвая й рушила в бік високого офісного центру. Треба припинити думати про минуле. Адже в неї все вийшло. Мати приїхала після її дзвінка, щоб усе обговорити. Навіть, здається, зраділа, що донька писатиме дисертацію. Кота не було, тож можна було поговорити спокійно.
— Мамо… чому ти так його не любиш? Ти ж можеш мені сказати.
— Кого не люблю?
— Збишека.
— Я? Твій батько… Зрозумій. Збишек так повівся…
— Мамо! Це батько повівся негарно. Збишекові було прикро.
— Ти ж знаєш, що батько хворий.
— Таце не значить, що він завжди правий. І ти не повинна постійно його захищати.
— Тобі легко говорити. Ти пішла з дому, не мусиш жити з ним під одним дахом!
— Ти теж не мусиш.
— Але ж я його не покину. У такому стані…
Єва зітхнула.
— Батько повинен лікуватися. Як на мене, йому дедалі гіршає.
— Це правда. Але й він… заслуговує на повагу. Після всього, що йому довелося пережити.
Єва знову зітхнула. Іноді вона тільки й могла, що зітхати. Усе життя їй доводилося терпіти батька. Його поганий настрій, тишу, яка панувала в усьому домі, і якої ніхто не смів порушити розмовами чи музикою, бо батько відразу б розсердився. У нього наче біс уселявся. Напади люті. Мати заглиблювалася в роботу, допізна просиджувала в редакції, а вдома хотіла святого спокою, тому поступалася батькові геть у всьому. Раптом Єва задоволено подумала, що єдине, у чому вона не до кінця поступилася, це контакт із донькою.
— Що ти йому сказала? — спитала в матері.
— Як це — що? Що в мене понаднормова робота. Він ні про що не розпитував. Розумієш, доки він приймає ліки, його ніщо особливо не цікавить. Батько останнім часом теж дуже змінився.
Так, авжеж. Але як можна приховувати, що їдеш зустрітися із власною донькою й доглянути онуку? Для тебе в цьому домі немає місця. Так він сказав. А мати мовчала. І Єві було через це неймовірно прикро. Але тепер вона прагнула тільки одного: писати дисертацію. Це найважливіше. А якщо через це дитина бачитиме
